Глава 4

Крістіан

Тіло Адель у моїх руках з кожним кроком ставало холоднішим. Її шкіра  набула мертвенної блідості, а дихання ледве  прощупувалося. Заклинання, яке вона використала, забрало занадто багато сил.

Діставшись до хатини — випадкового притулку, знайденого ще до нашої зустрічі, —  я плечем відчинив двері  й обережно поклав її на ліжко.

Одним рухом запалив камін і свічки на столі. Від дотику її руки у мене пройшов холод: шкіра була крижаною.

— Тримайся, — прошепотів я, вкриваючи її ковдрою. 

Час був противником. Витративши стільки життєвої енергії, вона могла не прийти до тями. Я спробував передати їй частину своєї сили, але раптом завмер — навколо її тіла ледь помітно мерехтіла магія.

Червоне сяйво окутало її тендітну фігуру. 

Що це? Невже та сама сила, про яку мріяв Володар? — пронеслося в голові. Але придивившись, я зрозумів: джерелом була не сама дівчина, а її амулет — кривава сльоза, що пульсувала темною енергією. 

Як така юна істота може змінити долю світу...  і мою власну? 

Через деякий час сяйво зникло. У грудях похололо. Я вже готувався знову поділитися своєю енергією, коли Адель раптом різко підвелася, глибоко вдихнувши. Не віддаючи собі звіту, я притягнув її до себе так сильно, що вона ледве прошепотіла:

— Пусти... Важко дихати.. 

— Вона знову занурилася в сон, але тепер — спокійний, природній.

Сидячи напроти неї, я не міг позбутися думки: Що в ній особливого? Чому вона здається такою знайомою? 

— Крістіане, що з тобою? — її голос вивів мене з задуми.

Я навіть не помітив, коли вона прокинулася.

—Чай питимеш? —кинув я, намагаючись відволіктися.—Знайшов трохи зі шматочками полуниці.

Адель відкинула пасмо волосся, її погляд був сповнений цікавості.

— Ти щось приховуєш, — промовила вона.

Я мовчав, але вона продовжила:

— Ти не той, ким себе показуєш. За холодною маскою ховається щось інше... Щось справжнє. 

Її слова пройняли мене глибше, ніж я міг уявити. Вона бачить крізь мене — крізь всі стіни, які я так старанно будував.

— Це не має значення, — пробурчав я.

— Має, — відповіла вона просто. 

Тиша. Лише тріск вогню в каміні. 

Адель не наполягала. Вона лише всміхнулася — ледь помітно, але цього було достатньо, щоб я зрозумів: вона не відступить.

Вона небезпечна. Не силою чи магією, а тим, що змушує мене вірити. Вірити в те, чому я давно перестав довіряти. Сьогодні  я вперше за багато років відчув щось справжнє.  І це лякало. 

Погляд на полум'я, що відбивалося в її очах, змусив зробити мене те, чого я не планував: я нахилився і поцілував її.