Глава 2

Адель

Ліс розступився, відкриваючи переді мною тихе містечко, застигле в моторошній тиші.  Сонце ховалося за сірими хмарами, кидаючи на вулиці лише бліді відблиски.
Колись затишні кам’яні будинки тепер стояли мов руїни — двері зірвані, вікна вибиті, стіни вкриті чорними слідами, наче вогонь залишив на них свої підписи.

На бруківці виднілися глибокі подряпини, що вели до центральної площі — схожі на сліди кинджалів, які забрали життя тих, хто намагався боротися.

Скрізь валялися кинуті речі: обірваний шарф, лялька з вирваним оком, дерев'яний амулет… Уламки чужого життя, приречені на забуття.

Посеред площі, де колись гуляли свята, на висохлому фонтані чорнів дивний знак — зірка,  вирізьблена в камені.

 Його вода, змішана з попелом, перетворилася на каламутну рідину.

 Але найстрашніша була тиша. Гнітюча, неприродна, наче навіть вітер боявся торкатися цього місця. Раптом я почула шум з боку руїн. 

 Озирнувшись, побачила  чорні постаті з зірками на грудях—ті самі тіньові демони, що напали на наш  будинок.

Серце закалатало. Я не могла втекти, а сили для захисту було замало. Тоді я згадала про руну води. Дістала кинжал—срібний, з червоними візерунками та каменем на руків'ї—і накреслила її на камені.  Навколо мене з'явився бар'єр із крапель води. Демони наблизилися, але не напали. Їхні погляди, повні темряви, проковтнули останні промені надії. Вони пройшли повз, і я, розірвавши бар'єр, кинулася геть. 

Бігла, не озираючись, поки не зупинилася біля лісу. Темрява між деревами здавалася живою. Раптом з-за стовбурів вийшла постать — висока, злита з ніччю.

— Ти не повинна була тікати,—пролунав хрипкий голос.

— Чому?— прошепотіла я, стискаючи кинжал.

— Бо вони шукають дитя, яке стане їхнім кінцем... ім'я початком нового.

— Хто ти?

— Той, хто може допомогти, — відповів він, і місяць на мить осяяв його обличчя зі шрамом. 

— Чому тобі не все одно?

— Бо я бачив, як хаос пожирає світ. І хочу зупинити це.

Я вдихнула глибше, намагаючись заспокоїти серце, що шалено калатало в грудях. Темна постать стояла нерухомо, ніби сама була частиною ночі.

— Я не звикла вірити незнайомцям.

Постать злегка нахилила голову, ніби обдумуючи мої слова.

— Мудре рішення.

Його голос був спокійним, навіть майже лагідним, але в ньому відчувалася дивна напруга, наче він щось приховував.

— Чому ти мені допомагаєш? — різко запитала я, не зводячи з нього погляду.

Він мовчав довгу мить, а потім тихо відповів:

— Бо я хочу щоб хаос який панує в нашому світі зник.

Його слова змусили мене затримати подих. Я знала що в світі не було гармонії та процвітання, але щоб хаос панував усюди, мене це неабияк здивувало.