Частина 42

Про те, як🐂 Михайло Дриганов побачив Олену Федорівну по телевізору, читайте справу №1, частину 6

Про зустріч Михайла з Оленою Федорівною читайте справу №1, частину 12

Про те, як🐂 Олена Федорівна вициганила у матері документи з підписами, читайте справу №1, частину 13

Про те, як🐂 Олена Федорівна передала документи Михайлові на експертизу почерку і підпису, читайте справу №1, чатину 14

Суд тривав. Лисовський знову викликав потерпілу Олену Федорівну Землянову.

Лисовський:  Пані Землянова, почнемо з дня, коли ви зустріли Михайла Дриганова біля вашої квартири в Києві. Чи можете ви описати, що сталося і чому ви так бурхливо відреагували, коли побачили його паспорт?

Олена Федорівна: Я вирішила прогулятися і зайти до магазинів.. Коли я підходила до свого будинку, до мене підійшов цей молодий чоловік — Михайло. Він був сміливим, майже надто зухвалим, попросив пройтися зі мною. Я його не знала, тому запитала, хто він. Він показав мені свій диплом, потім паспорт. Коли я побачила ім'я — Михайло Григорович Дриганов — і дату народження…  Воно було таким самим, як🐂 і в мого сина, сина, про якого я думала, що він помер. А ім'я батька вказано... Мені стало зле. Голова запаморочилася. Я не могла в це повірити.

Лисовський:  Отже, це був шок — побачити те, що ви вважали неможливим — вашого сина, якого ви вважали померлим, який стояв перед вами. Що сталося далі?

Олена Федорівна: Я не впустила його до своєї квартири. Я була надто вражена. Але після того, як він пішов, я пішла до моєї матері. Мені потрібні були відповіді. Я перерила старі 📋папери, свої зошити та записи моєї матері двадцятирічної давнини. Я знайшла документи — листи, записки. Я пізніше віддала їх Михайлу, сподіваючись, що він зрозуміє, що я не покинула його добровільно.

Лисовський:  Пане Дриганов, ви отримали ці документи📋 від вашої матері. Ви стверджуєте на свій захист, що звернулися до Олени Федорівни, щоб зустрітися з нею. Чому ви відчули потребу зустрітися з нею особисто?

Михайло:  Я хотів подивитися їй в очі. Я виріс у дитячому будинку, згодом із тією Анфісою, а потім дядько Семен мене таки забрав.. Потім, кілька років тому, я знайшов документ — відмову, підписану Оленою Федорівною Земляновою, яка відмовлялася від мене при народженні. Я був розлючений, розгублений. Я побудував життя, закінчив університет з відзнакою, але мені потрібно було знати чому. Чому мати кинула б свою дитину? Я побачив по телевізору репортаж, де якийсь тип звинувачував мою матір у викраденні дитини. І тут мене щось перемкнуло. Свого сина не бачила, а якесь маля начебто викрадає. Я хотів подивитись їй в очі. Я не планував її лякати. Я просто хотів отримати відповіді.

Лисовський: А коли ви отримали документи від пані Землянової, що ви з ними зробили?

Михайло: Я найняв експерта, щоб він дослідив підпис і почерк на відмові. Результати були чіткими: підпис не був моєї матері. Він був підроблений. Почерк збігався з Вірою Гаврилівною, моєю бабусею..

Лисовський: Пані Землянова, Михайло стверджує, що документ про відмову від нього був підроблений вашою матір'ю, Вірою Гаврилівною. Що ви на це скажете?

Олена Федорівна:  Я вже не знаю, чому вірити. Коли в мене народився Михайло, я була молодою. Мама сказала мені, що моя дитина не вижила. Я була спустошена. Я ніколи не бачила тіла, ніколи не проводила похорон. Я просто… повірила їй.

Лисовський: Тож ви кажете, що не знали, що ваш син живий, і що ваша мати, Віра Гаврилівна, організувала цей обман?

Олена Федорівна: Так. Клянусь. Я б ніколи не відмовилася від нього. Я любила його з того моменту, як дізналася, що вагітна. Коли я побачила сина того дня, це було як🐂 побачити привида. Але це також було… диво. Я просто хотіла б знати раніше.

Лисовський: Пане Дриганов, свідчення вашої матері свідчать про те, що вона не знала про підробку.

Михайло:  Тому що я провів двадцять років без сім'ї! Я виріс, думаючи, що я небажаний, що моя мати викинула мене, як сміття. Коли я дізнався правду, я розлютився. Я хотів, щоб вона зіткнулася з тим, через що пройшов я. Але…  після розмови з нею, після того, як я побачив її біль, я зрозумів: вона теж жертва.

Віра Гаврилівна підійшла до доньки. Але Олена не хотіла з нею розмовляти

Біля суду Олена таки поговорила з матір'ю. Олена різко повернула голову, її очі звузилися.

— Ти ще питаєш, мамо? — її голос був холодним, як зимовий 🌬вітер за вікном. — Ти знаєш, чому я втекла. Ти знаєш, що ти зробила. Михайло… мій син. Ти відібрала його в мене!

Віра здригнулася, ніби від удару. Вона відкрила рот, щоб заперечити, але слова застрягли в горлі. Олена продовжувала, її голос ставав гучнішим, сповненим болю й обвинувачення.

— Ти змусила мене відмовитися від нього, мамо! — майже кричала Олена. — Ти підробила мій підпис, віддала мого сина, мого Михайла, бо боялася, що він зруйнує кар’єру батька! Ти думала про нього, про його репутацію, а не про мене! І що в підсумку? Батько пив, бо совість його замучила, і помер від цирозу. А я залишилася ні з чим — без сина, без чоловіка, без себе самої!