Частина 40

У залі суду

Зала суду була наповнена приглушеним гомоном — шепотом, шелестом паперів, поодинокими кашлями. Суддя Соколова сиділа за своєю лавицею, її вираз був таким же непохитним, як 🔨молоток у її руці. Повітря гуділо від напруги, коли викликали Марію Іванівну. Олена сиділа поруч зі своїм адвокатом, Костем Литвином, її руки міцно стиснуті на колінах. Михайло Дриганов сидів у клітці для підсудних, його очі були прикуті до Марії Іванівни, яка повільно, але впевнено йшла до трибуни свідків.

Голос судді Соколової прорізав гомін зали.

 «Свідок, прошу зайняти місце й присягнути говорити правду».

Марія Іванівна підняла праву руку, її голос був твердим, попри її вік. Вона влаштувалася на трибуні свідків, її хустка злегка сповзла, коли вона поправляла поставу. Її очі обвели залу, затримавшись на Олені, потім на Михайлові, перш ніж🔪 зупинитися на судді. Прокурор Едуард Чванов стояв із кам’яним обличчям, сповненим стриманої недовіри, тоді як Микита Лисовський, адвокат Михайла, спостерігав із своєю звичною хижою впевненістю, його окуляри👓 блиснули під люмінесцентними лампами.

Чванов ступив уперед, його голос був різким, але стриманим.

«Маріє Іванівно, ви працювали нянею в дитячому будинку, куди в 80-х роках помістили Михайла Дриганова. Чи можете ви підтвердити свою роль у догляді за ним і описати ваші взаємодії з Оленою Федорівною Земляновою та її сім’єю в той час?»

Марія Іванівна кивнула, її руки були складені на колінах.

«Я була нянею в дитбудинку понад тридцять років. Коли привезли Михайла, він був крихітним, кілька днів від народження. назвала його Мишком — моїм ведмедиком, бо він був такий міцненький, навіть новонародженим. Я годувала його, співала колискові, гойдала до сну. Спершу я не знала його матері, Олени, але зустріла її пізніше, коли вона лікувалася в моєму домі».

Олена затамувала подих, її очі були прикуті до Марії Іванівни. Костя поклав заспокійливу руку на її плече, його вираз був уважним, але спокійним.

Чванов наполягав, його тон був допитливим.

«Ви стверджуєте, що доглядали Михайла, але чи мали ви контакти з сім’єю Олени Федорівни — зокрема з її матір’ю, Вірою Гаврилівною — у той час? І чи знали ви про обставини, за яких Михайла помістили в дитбудинок?»

Очі Марії Іванівни ледь помітно звузилися, її голос набув сталевого відтінку.

«Я бачила Віру Гаврилівну. Вона прийшла до будинку з паперами, сказавши, що породіля відмовилася від сина. Вона не казала, що це її онук. Я не мала вибору, окрім як🐂 віддати хлопчика системі. Я розповіла про це Семену Дриганову — дядькові Михайла, — коли він прийшов шукати хлопчика. Він був розбитий, але теж не міг боротися з системою».

. «Маріє Іванівно, — запитав прокурор, — ви згадали Семена Дриганова. Чи можете ви детальніше розповісти про його спроби знайти Михайла і що ви йому казали про стан і догляд хлопчика?»

Обличчя Марії Іванівни пом’якшало, тінь смутку промайнула в її очах.

«Семен був доброю людиною, хворий сам, але завжди думав про інших. Він прийшов через кілька тижнів після того, як привезли Михайла. Хотів забрати його, казав, що це його сім’я. Я показала йому Мишка, дала потримати. Хлопчик був здоровий, швидко ріс, завжди тягнувся до речей своїми допитливими ручками. Я сказала Семену боротися за нього, але він відповів, що папери проти нього. Я благала його не здаватися. Я навіть зберегла ковдрочку, в яку загортала Мишка, думаючи, що одного дня віддам її його сім’ї».

Михайло підняв голову в клітці підсудних, його очі зустрілися з очима Марії Іванівни. На мить твердість у його виразі тріснула, відкриваючи проблиск того хлопчика, якого вона колись гойдала.

Суддя Соколова нахилилася вперед, її голос був спокійним, але владним.

«Маріє Іванівно, ви заявили, що сумнівалися в твердженнях Віри Гаврилівни про наміри Олени. Чи бачили ви щось, що підтвердило б ваші підозри щодо підробки документів?»

Марія Іванівна випрямилася, її голос був твердим.

«Я не бачила підробки на власні очі, але знала, що щось не так».

Зала загуділа шепотом, і суддя Соколова стукнула молотком

. «Тиша!» — наказала вона, її очі обвели залу. «Маріє Іванівно, ви також згадали, що доглядали Олену Федорівну після нападу в листопаді минулого року. Чи можете ви описати свою роль у її одужанні та будь-які взаємодії з її сином, Михайлом, у той час?»

Вираз Марії Іванівни потеплішав, хоч її очі залишалися гострими.

«Олена була в поганому стані після нападу — порізана, слабка, налякана. Лікар її тримав стабільною, але я залишалася з нею, годувала, підтримувала її дух. Спочатку Марина, а через 2 тижні Оксана приходили в гості, приносили книжки, розповідали історії. Це допомагало більше, ніж🔪 будь-які ліки. А Михайло… він теж був там. Він сидів біля неї, мовчазний, дивився на неї, наче боявся, що вона зникне.».

Руки Олени стислися на колінах, сльози блищали в її очах. Кость нахилився ближче, щось шепочучи, і вона кивнула, не відводячи погляду від Марії Іванівни.

Чванов підвівся, його голос тремтів від роздратування.

«Маріє Іванівно, ваше свідчення спирається на особисті враження та чутки. Чи маєте ви якісь конкретні докази — документи, листи, щось — що може підтвердити ваші твердження про дії Віри Гаврилівни чи відсутність згоди Олени?»