Частина 37

Віра Гаврилівна, мати Олени, раптово підвелася зі свого 🪑місця, її обличчя було блідим, а очі👀 палали обуренням.

— Який ще син? Що ти вигадуєш? — її голос тремтів від гніву й нерозуміння, пронизуючи залу, як гострий вітер.

Олена повернулася до матері, її очі спалахнули. Я бачив, як її руки стиснули край трибуни, ніби вона намагалася втримати себе від того, щоб не⚡ закричати. Але стримуватися вона більше не могла. Три роки ненависті, болю й таємниць вирвалися назовні, як потік із прорваної греблі.

— Той, якого ти віддала в дім маляти — тихим зловісним голосом майже прошепотіла Олена, її голос був сповнений гіркоти. — Той, чию могилу ти мені показувала! Той, від якого ти відмовилася, підробивши мій підпис!

Зала завмерла. Я відчув, як по шкірі побігли🐜голки. Мій друг Костя Литвин, що сидів поруч із Вірою Гаврилівною, стиснув губи, його очі розширилися від шоку. Віра Гаврилівна похитнулася, ніби її вдарили, і впала назад на 🪑лаву, її хустинка знову вислизнула з рук. Прокурор Чванов, який досі намагався зберегти кам’яне обличчя, нахилився до свого помічника, щось шепочучи, а Микита Лисовський, Старий Лис, стояв осторонь, його погляд був пильним і занадто спокійним, адже він уже передбачав цей поворот.

Олена не зупинялася. Її голос, хоч і тремтів від емоцій, залишався твердим, коли вона почала розповідати. Я відчув, як час у залі наче зупинився, і ми всі поринули в її спогади, у той далекий час, коли все почалося.

Флешбек. СРСР, 80-ті роки 20-го століття.

Олена, молода дівчина з довгим темним волоссям і очима, повними мрій, була донькою Федора Савелійовича Землянова, місцевого партійного діяча, чия влада в містечку була незаперечною. Її життя було розплановане – навчання, кар’єра, шлюб із кимось, кого схвалить батько. Але серце Олени належало Грицеві. Гриць був протилежністю свого старшого брата. Семен, лікар із хронічними хворобами, дотримувався суворих дієт і режиму, його життя було розміреним і обережним. Гриць же жив на повну – сміявся голосно, любив ризикувати, і його проблеми із серцем і судинами не зупиняли від пригод. Він був скелелазом,  його енергія зачаровувала Олену.

Оленка закохалася в Гриця Дриганова. Вона благала його не їхати на місцеві змагання зі скелелазання – її серце передчувало біду. Але Гриць лише сміявся, обіймаючи її, і казав, що повернеться з медаллю. Ту ніч вони провели разом, і Олена відчувала, що їхнє кохання – це щось більше, ніж швидкоплинна пристрасть. Але наступного дня на змаганнях Гриць посів друге місце, а ввечері його забрали до лікарні. Інсульт, сказали лікарі. Два дні боротьби – і Гриць помер, залишивши Олену з розбитим серцем і таємницею, яку вона приховувала навіть від себе.

Вагітність. Олена дізналася про неї через кілька тижнів після смерті Гриця. Вона боялася сказати батькові, Федору Савелійовичу, який чекав на переведення в Київ. Мати, Віра Гаврилівна, була суворою і практичною, і Олена знала, що вона не дозволить їй залишити дитину. Єдиною людиною, якій Олена довірилася, був Семен, брат Гриця. Він, попри власні хвороби, доглядав за своєю донькою Ольгою, чия мати помирала від раку. Семен дивився на Олену з теплом і розумінням.

— Збережи дитину, Оленко, — сказав він одного вечора, коли вони сиділи в його тісній квартирі. — Це пам’ять про Гриця. І людина. Твоя людина.

Олена кивнула, але страх перед батьками був сильнішим. Вона приховувала вагітність, доки це було можливо, але Віра Гаврилівна дізналася. І тоді почався кошмар.

Повернення до суду

Олена стояла на трибуні, її очі були вологими, але вона трималася. Вона перевела погляд на Михайла Дриганова, який сидів у клітці для підсудних. Його обличчя, завжди холодне й стримане, тепер було сповнене болю. Він дивився на неї, і я бачив, як його руки стиснули поручні. Олена глибоко вдихнула і заговорила, її голос був тихим і пронизливим.

— Синку, — сказала вона, дивлячись на Михайла, — мама тобі допоможе.

Зала знову загуділа, але Олена не звертала на це уваги. Вона повернулася до Віри Гаврилівни, її очі спалахнули гнівом.

— Тут не ти потерпіла, а я, — різко сказала вона, її голос був як удар батога. — Зійди з місця.

Віра Гаврилівна похитнулася, її обличчя побіліло, але вона не відповіла. Вона повільно сіла, її руки тремтіли, а очі наповнилися сльозами. Я глянув на Костя, мого друга, який сидів поруч із нею. Він виглядав приголомшеним, але зберігав спокій, його рука м’яко лежала на плечі Віри Гаврилівни, ніби намагаючись підтримати її в цей момент.

Олена повернулася до Костя, її погляд пом’якшав.

— Костянтине Макаровичу, до вас у мене немає претензій, — сказала вона. — Я хочу, щоб ви представляли мене в суді. Ви знаєте, що таке справедливість, і я вам довіряю.

Костя кивнув, його обличчя залишалося серйозним, але я бачив у його очах полегшення. Він знав, що ця справа стала ще складнішою, але він був готовий боротися. Суддя Соколова постукала 🔨молотком, її голос прорізав гомін зали.

— Тиша в залі! — наказала вона. — Пані Землянова, ваші свідчення змінюють хід справи. Сторона обвинувачення та захисту, підготуйте свої клопотання щодо нових обставин. Пане Литвин, ви офіційно підтверджуєте, що берете на себе представництво Олени Федорівни Землянової?