Частина 33

Ранок 2 січня був холодним, але🌤 ясним. Ми стояли на залізничному вокзалі, де Аліна мала сісти на🚆 потяг. Я дивився на неї й відчував, як у грудях щось стискається.

— Богдане, — сказала вона, дивлячись мені в очі, — я ні про що не шкодую. Ті ночі… усе було справжнє.

Я зітхнув, намагаючись підібрати слова.

— Аліно, зараз не час продовжувати, — сказав я, хоч кожне слово давалося важко. — У мене справи, ти сама знаєш. Але… усе було чудово. Ти — чудова.

Вона всміхнулася, затягнулася востаннє й кинула недопалок в урну.

— Ти теж, Богдане, — відповіла вона й ступила ближче.

Я обійняв її, міцно, ніби намагаючись запам’ятати цей момент. Потяг🚆 гуднув, і вона пішла до вагона, не озираючись. Я стояв, доки потяг не зник за горизонтом.

Коли я повернувся додому, квартира здавалася порожньою. Я сів на диван, де ми з Аліною проводили новорічну ніч, і визнав собі: серед усіх жінок, які в мене були, вона — найкраща. Її зухвалість, її😂сміх, її здатність кидатися в авантюри й водночас залишатися доброю — усе це робило її особливою.

Сірі стіни, просякнуті роками відчаю і напруги, здавалися ще більш гнітючими під тьмяним 💡світлом ламп. Михайло Дриганов сидів на вузькому ліжку в камері, його руки спокійно лежали на колінах, але очі пильно стежили за дверима. Він знав, що сьогодні до нього прийде Микита Лисовський, його адвокат, якого в місті називали Старим 🦊Лисом за його хитрість і вміння вигравати, здавалося б, безнадійні справи.

Двері🚪 камери зі скреготом відчинилися, і до приміщення увійшов Лисовський. Його сивина на скронях блищала під світлом, а в очах горів знайомий вогник — суміш впевненості й азарту. У руках він тримав шкіряну теку, яка завжди приховувала сюрпризи для прокурорів. Лисовський сів на стілець навпроти, поправив 👓окуляри й усміхнувся.

— Михайле, — почав він, його голос був низьким і спокійним, але з ноткою торжества, — суд призначено на наступний тиждень. І я обіцяю тобі: ми виведемо назовні один за одним усі козирі. Звинувачення сяде в калюжу, повір мені.

Михайло злегка нахилив голову, його погляд був настороженим, але зацікавленим.

— Що за козирі, Микито Івановичу? — запитав він, його голос був тихим, але з ноткою недовіри. — Ти знаєш, що Коньков не відступить. І Чванов знову на справі. Вони хочуть повісити на мене все, що тільки можна.

Лисовський усміхнувся ширше, його пальці легенько постукали по теці.

— Один козир у нас уже є — Софія Григорівна, коханка Герасима Небаби. Її свідчення і те, що ми знайшли в їхній таємній квартирі, перевернуть справу. Але це тільки початок. У нас будуть і нові козирі, Михайле. Я працюю над цим. А ти тримайся і нічого не говори без мене.

Прокурор Едуард Чванов, який повернувся до справи, відчував, що Лисовський готує щось велике. Він викликав адвоката до себе, щоб обговорити умови. У кабінеті Чванова пахло кавою і старим папером, а його суворий погляд не залишав Лисовського.

Лисовський усміхнувся, його очі блиснули.

— Едуарде, я граю відкрито. Мій клієнт не винен у нападі на Лізу, і я це доведу

Чванов насупився, але промовчав. Він знав, що Лисовський не блефує. І звинувачення може розвалитися.

У день суду ізолятор гудів напругою. Дриганова привезли до зали суду в супроводі озброєного конвою. Його обличчя було спокійним, але очі видавали тривогу. Лисовський, стоячи поруч, шепнув йому:

— Тримайся, Михайле. Сьогодні ми їх порвемо.

У залі зібралися всі: Віра Гаврилівна, бліда, але рішуча; Герасим Небаба, чий погляд був сповнений гніву; Наталя Іванівна, яка сиділа з кам’яним обличчям; і Азалія, чия присутність як🐂 репортера додавала події драматизму. Коньков, хоч і був присутній, виглядав розгубленим — його провал із втечею Дриганова досі гудів у кулуарах.

Тим часом у телестудії  Зоряна Цуркан готувала репортаж, який мав сколихнути країну. Її інтерв’ю з Дригановим уже зробило її зіркою, але вона відчувала, що правда, яку Лисовський обіцяв розкрити, може стати ще більшою сенсацією.

Я вийшов із офісу, відчуваючи холодний вітер, що різав обличчя. Сніг усе падав, і я подумав, що Київ цього листопада схожий на шахівницю, де кожен хід може стати останнім. Я сів у машину і набрав номер Микити Лисовського. Старий Лис відповів після другого гудка, його голос був спокійним і злегка іронічним.

— Богдане, радий тебе чути, — сказав він. — Що там у вас із Оксаною? Вирішили?

— Микито Івановичу, я беру відпустку, — відповів я, стараючись звучати твердо. — Але я в грі. Хочу поговорити про Олену Федорівну. Ви щось знаєте про її зникнення?

Лисовський помовчав, ніби зважуючи слова.

— Олена... Вона розумна жінка, Богдане, — сказав він нарешті. — Якщо вона втекла, значить, знала, що їй загрожує небезпека. Я чув, що вона залишила записку для Віри Гаврилівни. Може, варто почати з цього.

Зала районного суду була холодною, незважаючи на слабке тепло від старих батарей. Сірі стіни, потертий паркет і важкі дерев’яні лави створювали атмосферу суворої офіційності. На підвищенні сиділа суддя 👨🏿‍⚖️Соколова, жінка середнього віку з суворим, але справедливим виразом обличчя. Її чорна мантія контрастувала з блідою шкірою, а окуляри🕶 в тонкій оправі додавали їй вигляду людини, яка не терпить недбалості. Перед нею на столі лежали теки з документами, а поруч — судовий 🔨молоток, який вона ще не використовувала.