Частина 32

Про Гогу, Килину і Соню читайте частину 19

Я  повертався з роботи пізно ввечері. Зима закутала місто в ❄сніг, і мороз кусав🦷 щоки, поки я йшов темними вулицями. Біля будинку я побачив Аліну, яка стояла під ліхтарем, тримаючи сигарету, дим від якої змішувався з її видихом у холодному повітрі. Її  волосся було припорошене снігом, а очі блищали, ніби вона щось задумала.

— Богдане! — гукнула вона, помітивши мене. Її голос був як завжди — зухвалий, але з якоюсь теплотою, яку я завжди відчував. — Ти де пропадав? Я тут мерзну, чекаю тебе.

Я всміхнувся, підходячи ближче.

— А ти що, не могла зателефонувати? — відповів я.

— Богдане, — вона наблизилась до мене, — я тебе кохаю.

Я завмер. Аліна завжди була прямою, але ці слова… Вони вдарили, як грім ⚡посеред зими. Я стояв, дивлячись на неї, і намагався зібрати думки. Сніг❄ падав на її шапку, а вона чекала.

— Аліно, — нарешті сказав я, — ти знаєш, що в мене зараз складна справа. Офіційно я у відпустці, але треба підстрахувати колег. Не найкращий час для… такого.

Вона підняла брову, її губи скривилися в ледь помітній усмішці.

— То що, мені допомогти? — спитала вона, і в її очах загорівся той самий вогник, який я бачив, коли вона задумувала щось шалене, як тоді з пограбуванням сейфа.

Я схопився за голову, не стримавши сміху.

— Аліно, твоя допомога закінчилася умовним терміном, пам’ятаєш? — нагадав я, намагаючись бути серйозним. — Ти ж сама казала, що шахраїв із тієї справи зараз судять, а їхні активи придбав «Техносвіт». Ти там уже наробила галасу.

Вона затягнулася сигаретою, видихнула дим і знизала плечима.

— Ну, я ж повернула гроші дітям, — відповіла вона з гордістю. — А «Техносвіт» хай розбирається. То що, Богдане, тобі потрібна моя допомога чи ні?

Я похитав головою, але не зміг стримати усмішку. Аліна була неможлива. Я підійшов ближче, відчуваючи, як мороз щипає обличчя, і, не думаючи довго, нахилився й поцілував її. Її губи були холодними і м’якими, з легким присмаком тютюну. Вона відповіла на поцілунок, і на мить усе довкола — сніг, ❄холод, мої справи — зникло.

— Ходімо, — сказав я, відсторонюючись. — Я зайду в магазин, куплю щось до столу. Чекай тут.

— Тільки не довго, — відповіла Аліна, дістаючи ще одну цигарку. — Я вже викурила одну, викурю ще дві, і якщо ти не повернешся, піду грабувати магазин сама.

Я розсміявся й пішов до крамниці через дорогу. Повернувся хвилин за десять із пакетом, повним улюблених Аліних закусок: сир, оливки, трохи фруктів. Ігристий напій у мене вже був заготовлений вдома — я пам’ятав, що вона любить саме той італійський брют.

Коли ми зайшли до моєї квартири, Аліна скинула пальто й одразу оглянула стіл.

— Ого, Богдане, — сказала вона, роздивляючись закуски. — Усе моє улюблене. Ти пам’ятаєш.

— Звісно, пам’ятаю, — відповів я, ставлячи пляшку ігристого на стіл. — Як можна забути?

Ми не вмикали телевізор. Не було потреби в шумі новорічних передач чи музиці. Ми просто сиділи, говорили, сміялися. Аліна розповідала про свої пригоди, я — про роботу, хоч і намагався не вдаватися в деталі.  Келихи дзенькнули, і ми випили. А потім, між шматочком сиру й черговою історією Аліни, я подивився їй в очі й сказав:

— Аліно, я теж тебе кохаю.

Вона завмерла, її сигарета тліла в попільничці. А потім усміхнулася — не зухвало, як🐂 зазвичай, а м’яко, майже сором’язливо.

— Я знала, — тихо сказала вона.

Я обійняв її, відчуваючи тепло її тіла крізь тонкий светр. Тієї ночі ми їли, пили, сміялися й освідчувалися одне одному ще не раз. Усе було як у сні, де не існує ані справ, ані проблем, ані умовних термінів.

Через два дні Віра Гаврилівна зібралася з силами і пішла до Гоги та Килини. Вона знала, що там буде Соня, трирічна дівчинка, Віра  її любила, як🐂 рідну онуку. Соня була донькою Кирила Маслова, покійного чоловіка Олени, і Жанни, яка втратила батьківські права через злочин. Після смерті Кирила в автокатастрофі суд віддав Соню Гозі та Килині, двоюрідній сестрі Жанни та її чоловікові. Віра не могла змиритися з цим рішенням, але приходила до них регулярно, щоб погратися з Сонею і хоч на мить відчути зв’язок із Оленою.

Віра Гаврилівна вирішила провідати Соню. Двері відчинила Килина, її обличчя було втомленим, але вона привітно всміхнулася.

— Віро Гаврилівно, заходьте, — сказала Килина, відступаючи вбік. — Соня в своїй кімнаті, грається. Вона так вас чекала.

Віра кивнула, струшуючи сніг із чобіт. У будинку пахло теплом, дровами з каміна і чимось солодким, мабуть, печивом, яке Килина пекла. Соня, маленька дівчинка з кучерявим світлим волоссям і великими карими очима, вибігла з кімнати, тримаючи в руках плюшевого ведмедика.

— Бабусю Віро! — радісно вигукнула вона, кидаючись до Віри. Та обійняла дівчинку, відчуваючи, 🐂як тепло маленького тіла розтоплює кригу в її серці.

— Моя хороша, — прошепотіла Віра, цілуючи Соню в маківку. — Я тобі принесла нову книжечку і пиріжки. Хочеш, почитаємо?