Частина 29

У цей час Коньков, усе ще в істериці від втрати Дриганова й Олени, викликав додаткові сили до лікарні, але було запізно. Лисовський, отримавши звістку про втечу Олени, відчув змішані почуття: полегшення, що вона, можливо, в безпеці, і тривогу, що вона тепер сама. Він зателефонував📲 мені, щоб скоординувати дії, знаючи, що правда десь близько, але її треба знайти, перш ніж🔪 вона похована під снігом і брехнею.

Сніг у Києві падав, вкриваючи сліди Олени й Дриганова.

Той вечір у Києві Києві був темним і 🧊холодним, як🐂 душа слідчого Конькова. Вечірній туман додавав місту похмурої таємничості. Я, сидів у своєму адвокатському офісі, переглядаючи документи по одній зі справ, коли відчув, що щось не так. Повітря в місті було важким — не лише від 🧊холоду, а від того, що ця історія з Дригановим, Оленою і Лізою Небабою заплутувалася дедалі більше. Мої думки поверталися до 🏥лікарні, де лежала Олена Федорівна. Щось із тим місцем було нечисто — охорона слабка, лікарі повільні, а відмова в переведенні Олени до приватної клініки пахла чиїмось впливом. Я відчував, що ми втрачаємо контроль над ситуацією.

Дзвінок від Єви Небаби. Її голос був спокійним, але з ноткою тривоги, яка видавала її хвилювання. Вона повідомила, що Лізі стало гірше — температура піднялася, рана запалилася, хоча лікарі запевняли, що загрози життю немає. Проте допитувати її в такому стані було неможливо. Я зітхнув, відчуваючи, як у грудях наростає роздратування. Ліза — важлива деталь у справі, але її свідчення, які звинувачують Дриганова, здаються мені брехнею. Хтось її змушує мовчати або брехати, але хто? Гуля? Її батько? Чи, може, хтось із «Техносвіту»?

Я саме збирався зателефонувати Оксані Олексіївні, коли двері мого офісу відчинилися, і до кабінету увійшов Кость, мій давній друг і колега. Його широка посмішка й бадьорий вигляд контрастували з моїм похмурим настроєм. Кость кинув на стіл теку з документами й сів навпроти, його очі блищали від тріумфу.

— Богдане, ти не повіриш! — почав він, не стримуючи ентузіазму. — Ми виграли ту господарську справу! Той контракт із постачальниками, що тягнувся пів року, — усе, закрили! Суд визнав нашу правоту, і клієнт уже дзвонив, щоб подякувати. Я думав, що ми загрузнемо в апеляціях, але все склалося ідеально.

Я змусив себе посміхнутися, хоча думки були деінде. Кость завжди був таким — енергійним, з умінням знаходити радість навіть у найскладніші моменти. Я привітав його, потиснувши руку, але мій погляд мимоволі ковзнув до купи 📋паперів на столі. Серед них я помітив запит на закупівлю медичних препаратів і обладнання, який надійшов із Черкаської обласної лікарні. Я схопив його, швидко пробіг очима текст: антибіотики, протизапальні мазі, препарати для очищення крові, обладнання. Мої очі зупинилися на підписі: доктор Орест Панюк.

Я завмер.

— Кость, зачекай, — сказав я, піднімаючи руку, щоб зупинити його потік розповідей про суд. — Ти бачив цей запит? Звідки він узявся?

Кость знизав плечима, його посмішка стала трохи здивованою.

— Схоже, один із клієнтів приніс і залишив.

Я кивнув, не вдаючись у деталі. Мої думки гуділи. Орест Панюк... Ім’я звучало знайомо, але я не міг одразу згадати, де його чув. Я швидко зібрав 📰папери, кинув Костю в офісі з його тріумфальними розповідями й побіг до кабінету Оксани Олексіївни. Її офіс був затягнутий димом від сигарет, а вона сама сиділа за столом, переглядаючи документи, її брови були насуплені.

— Оксано! — вигукнув я, ще не переступивши поріг. — Ти не повіриш! Я знайшов запит на медичні препарати й обладнанн! Його підписав якийсь Орест Панюк!

Оксана підняла очі, її погляд миттю став пильним. Вона загасила сигарету в попільничці й простягнула руку за роздруківкою, яку я тримав.

— Покажи, — сказала вона, її голос був різким, але з ноткою надії. Вона швидко пробігла очима документ, її пальці нервово постукали по столу. — Панюк... Я знаю це ім’я. Він був на похороні Семена Дриганова. Один із його учнів, хірург. Якщо це він, то це добрий знак

Я знизав плечима, відчуваючи, як у грудях наростає радість, змішана з тривогою.

— Не знаю, Оксано, але це наш шанс, — відповів я. —Треба їхати до нього.

Оксана кивнула, її очі блиснули рішучістю. Вона схопила пальто, кинувши недопалок у попільничку, і ми вибігли до машини. Я відчував, що ми наближаємося до чогось важливого. Сніг❄ падав густими пластівцями, ускладнюючи видимість, але я міцно тримав кермо, а Оксана, сидячи поруч, курила ще одну сигарету, її погляд був прикутий до дороги.

— Богдане, якщо Панюк — той, хто я думаю, він нам допоможе, — сказала вона, видихаючи дим. — Але будь обережним. Коньков і його команда можуть стежити за лікарнею. І якщо Дриганов там з’являвся, це місце може бути пасткою.

Я кивнув, відчуваючи напругу. Олена втекла, Дриганов утік, а Ліза заслабла. Усе це було частиною однієї 🕸павутини, і я знав, що ми з Оксаною маємо знайти 🧶нитку, яка приведе нас до правди.

У лікарні 🏥повітря пахло антисептиком, а коридори були заповнені тихими розмовами медсестер і кроками відвідувачів. Ми з Оксаною швидко знайшли кабінет Ореста — невелику кімнату з дерев’яним столом, заваленим медичними журналами, і полицею, заставленою 📚книгами з хірургії. Доктор, чоловік років п’ятдесяти з сивиною на скронях і втомленими, але добрими 👀очима, підняв голову, коли ми увійшли. Його обличчя здалося мені знайомим, і в ту ж мить я згадав — похорон Семена Олексійовича Дриганова. Панюк стояв біля могили, його очі були повні скорботи, коли він згадував свого вчителя.