Частина 26

Тим часом у лікарні🏥 Лізу Небабу терміново прооперували. Герасим Олександрович, її батько, дізнавшись про трагедію, примчав до лікарні, його обличчя було блідим від страху й гніву. Дізнавшись, що донька в реанімації, він зателефонував Олені Федорівні, яка сама ще одужувала після нападу.

— Олено Федорівно, — його голос тремтів, — Ліза… на неї напали. Вона в лікарні, поранена. Я не знаю, що робити…

Олена, хоч і сама була слабкою, відчула, як серце стиснулося від болю за Лізу.

— Герасиме Олександровичу, тримайтеся. Ліза сильна, вона впорається. Скажіть лікарям, щоб робили все можливе.

Сніг❄ у Києві продовжував падати, вкриваючи сліди боротьби в провулку. А в лікарні🏥 та в прокуратурі розгорталися нові глави цієї заплутаної історії, де правду було так само важко розрізнити, як силуети в сніговій завісі.

У прокуратурі пахло старим папером, кавою і ледь вловимим запахом тютюну, який, здається, в’ївся у стіни ще з радянських часів. Слідчий  Олег Віталійович Лубинець, чоловік років сорока з глибокими зморшками на чолі й втомленими очима, сидів за столом, заваленим папками. Перед ним лежали протоколи допиту, фотографії з місця події та попередні результати експертизи. Його погляд то ковзав по документах, то зупинявся на Дриганові, який сидів навпроти, поруч зі своїм адвокатом, Микитою 🦊Лисовським, якого у відділку всі називали Старим Лисом.

Лубинець потер скроні, відчуваючи, як🐂 зароджується головний біль. Ця справа — як павутиння: чим глибше копаєш, тим більше заплутуєшся, подумав він. Дриганов, з його холоднокровною впевненістю, викликав у слідчого змішані почуття: з одного боку, чоловік діяв у самообороні, але це якщо вірити його словам, але з іншого — двоє мертвих молодиків і поранена дівчина-підліток робили ситуацію надто серйозною, щоби просто повірити на слово. А ще ця Гуля, її зв’язок із Гедеоном, Наталею Іванівною і тепер уже Дригановим... Лубинець відчував, що тут замішане щось більше, ніж випадковий напад.

— Михайле, розкажіть ще раз, що ви робили в тому провулку, — почав Лубинець, його голос був спокійним, але з ноткою недовіри. — І цього разу без пропусків. Чому ви йшли до Гулі? І чому на вас напали?

Дриганов, одягнений у м’ятий светр, виглядав спокійніше, ніж мав би за таких обставин. Його темне волосся було скуйовджене, але очі залишалися пильними, ніби він оцінював кожне слово слідчого.

— Я вже казав, — відповів він, знизавши плечима. — Я йшов до Гулі, щоби занести папери, пов'язані з документами на квартиру. Я не знав, що там буде засідка. Спочатку ця дівчина закричала, я не розчув, про що була мова. Ті двоє вискочили з 🔫пістолетами, почали кричати, Я подумав, вона з ними, тому й схопив її, щоб прикритися. Я не знав, що вона просто перехожа.

Лубинець насупився, його пальці нервово постукали по столу. Він говорить занадто гладко, як актор, який відрепетирував роль. Але чому дівчина кричала про гвалтування? І чому Дриганов одразу схопив саме її? Слідчий глянув на Лисовського, який сидів мовчки, але його очі уважно стежили за кожним рухом Лубинця.

— А ви, Михайле, завжди хапаєте першого ліпшого перехожого, коли на вас нападають? — запитав Лубинець, його тон став різкішим. — І як так сталося, що ви, беззбройний, обеззброїли двох озброєних молодиків? Ви ж не Рембо, правда?

Лисовський, Старий Лис, підняв🦊 руку, ніби стримуючи свого клієнта від поспішної відповіді. Його голос був низьким і розміреним, як у людини, яка звикла тримати все під контролем.

— Олеже Віталійовичу, давайте без сарказму, — сказав він, поправляючи окуляри. — Мій клієнт діяв у межах необхідної оборони. Двоє нападників із 🔫пістолетами — це пряма загроза життю. Ви ж бачили результати порохового тесту: обидва молодики стріляли. А Михайло навіть не був озброєний, поки не відібрав у одного з них пістолет. До того ж свідок підтвердив, що нападники першими відкрили вогонь.

Лубинець зітхнув, відкинувшись на спинку стільця. Старий Лис вибудовує захист, як🏰 фортецю. Але щось у цій історії не клеїться. Він дістав фотографію📷 з місця події — засніжений провулок, сліди боротьби, кров на снігу. І Ліза Небаба, дівчина, яка тепер лежала в реанімації. Чому вона там була? І чому Дриганов одразу подумав, що вона з нападниками?

— Добре, Микито Івановичу, — сказав Лубинець, звертаючись до Лисовського. — Але поясніть мені одне: чому ваша дівчина, Гуля, так активно вплутується в справи Наталі Іванівни? І чому її чоловік, Гедеон, якого, до речі, нещодавно арештували за замах на її вбивство, раптом опиняється пов’язаним із цією історією? Я не вірю в збіги, панове.

Дриганов злегка насупився, але Лисовський знову втрутився.

— Олеже Віталійовичу, давайте розмежуємо, — спокійно сказав адвокат. — Гуля — молода дівчина, яка, можливо, зробила помилку, зв’язавшись із Гедеоном. Але вона співпрацює зі слідством, з Наталею Іванівною, щоб виправити ситуацію. Що ж до мого клієнта, він просто опинився не в тому місці не в той час. Ви ж не думаєте, що він спеціально влаштував стрілянину в центрі Києва? Нагадаю: мій клієнт сам попросив обстежити його одяг щодо слідів 🔫зброї.

Лубинець зиркнув на Дриганова, намагаючись прочитати його вираз обличчя. Може, й не влаштував. Але цей чоловік знає більше, ніж говорить. І Гуля... Вона або жертва, або ляльковод, який усіх обводить навколо пальця. Слідчий вирішив змінити тактику.

— Михайле, — сказав він, нахилившись ближче. — Ви кажете, що йшли до Гулі через якісь документи. Які саме? Чому саме той провулок?