Частина 25

У лікарні🏥 Олені наклали кілька швів на передпліччя. Рана була поверхневою, але лікарі наполягли на кількох днях перебування в стаціонарі для спостереження, щоб уникнути інфекції. Палата була невеликою, але чистою, з видом на сірі дахи Києва. Олена лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і намагалася згадати обличчя тих двох чоловіків. Щось у їхніх рухах, у голосі того, що в плащі, здавалося знайомим, але спогади вислизали, як тіні в 🌁тумані.

Віра Гаврилівна того ж дня була в палаті доньки. Вона не стала їй казати, щоби та не підпускала сторонніх осіб, бо надто вже підозрілі особи з'явилися в житті Олени. Вона просто заспокоювала доньку. Олена сказала, що нападників затримали.

Потім Олену відвідала Марина. Вона увірвалася до палати, тримаючи в руках пакет із фруктами, печивом🍪 і термосом із трав’яним чаєм. Її темне волосся було зібране в недбалий пучок, а очі блищали від хвилювання.

— Олено, Боже мій, я мало не посивіла, коли почула! — вигукнула вона, обіймаючи подругу так обережно, ніби боялася завдати болю. — Як ти? Що за покидьки на тебе напали?

Олена слабо посміхнулася, вдячна за теплоту подруги.

— Та нормально, Марино, тільки рука трохи болить. Добре, що ті двоє вчасно з’явилися. Не знаю, хто вони, але якби не вони…

Марина сіла на стілець біля ліжка, її обличчя стало серйознішим.

— Міліція щось каже? Зловили тих гадів?

— Зловили, — кивнула Олена. — Двоє підлітків, мабуть, шукали легкої наживи. Але тих чоловіків, що мене врятували, ніхто не знає. Вони просто зникли.

Марина задумливо нахмурилася, крутячи в руках яблуко🍎 з пакета.

— Дивно… Але головне, що ти ціла. Ти ж знаєш, як ми з Оксаною за тебе переживаємо. До речі, вона завтра приїде, я з нею вже говорила.

Олена кивнула, її погляд став теплішим.

— Дякую, Марино. Ти завжди мене виручаєш.

Марина посміхнулася. вона перевела розмову на дітей, розповідаючи, як Максим готується до шкільного турніру з програмування, а Алія малює плакат для танцювального конкурсу. Олена слухала, усміхаючись, і на мить забула про біль у руці.

Наступного дня прийшла Оксана. Її поява була зібраною і спокійною. У строгому сірому пальті, з акуратно укладеним волоссям, вона принесла букет хризантем і коробку 🍬цукерок. Сівши біля Олени, вона уважно оглянула подругу.

— Олено, ти як? — запитала вона, її голос був м’яким, але з ноткою професійної строгості, притаманної юристці. — Я вже розпитала в міліції про тих двох. Вони нічого не знають про твоїх рятівників, але підлітків допитують. Схоже, це не перший їхній напад.

Олена зітхнула, поправляючи пов’язку на руці.

— Я в порядку, Оксано, дякую. Рана неглибока, через пару тижнів випишуть. Але ті двоє… Я не можу зрозуміти, чому вони просто пішли. Навіть не сказали, як їх звати.

Оксана знизала плечима, її погляд був задумливим.

— Може, не хотіли світитися. Люди різні бувають. Головне, що ти в безпеці. Але якщо потрібна буде юридична допомога з цією справою, скажи — я все організую.

Олена посміхнулася, вдячна за підтримку.

— Ти завжди готова всіх рятувати, Оксано Олексіївно, — сказала вона жартома.

— Хтось же мусить, — відповіла Оксана, підморгнувши. — До речі, Данилко вчора питав, коли тітка Олена приїде до нас у гості. Він досі згадує, як ви на базі ганяли ⚾м’яча.

Олена засміялася, але її думки повернулися до тих двох чоловіків. Вона не могла позбутися відчуття, що один із них — той, у плащі — був їй знайомий. Але хто він? І чому вони зникли так швидко?

Листопадовий Київ за вікном лікарняної палати здавався сірим і холодним, але в палаті Олени Федорівни панувала тепла атмосфера завдяки людям, які приходили її підтримати. Після нападу в провулку вона провела вже два дні в лікарні, і хоча рана на руці була неглибокою, лікарі наполягали на спостереженні. Олена лежала, задумливо дивлячись на дахи міста, коли двері відчинилися, і до палати увійшла її мати, Віра Гаврилівна.

— Оленко, донечко моя, як🐂 ти? — голос Віри Гаврилівни тремтів від хвилювання, але вона намагалася триматися бадьоро. Вона поставила на тумбочку великий пакет, з якого пахло свіжоспеченими пиріжками й куркою з часником. — Я тобі твої улюблені пиріжки з картоплею принесла, і ще котлети, як🐂 ти любиш, із зеленню. І борщик, щоб ти сил набиралася. Не їж тут їхню лікарняну їжу, вона ж несмачна!

Олена зітхнула.

— Мамо, дякую, — тихо сказала вона, простягаючи здорову руку. — Я в порядку, правда. Просто трохи налякалася. Але лікарі кажуть, що скоро випишуть.

Віра Гаврилівна сіла на стілець біля ліжка, її обличчя було сумним, але вона намагалася посміхатися.

— Оленко, я ж чуть не посивіла, коли дізналася, що на тебе напали! — сказала вона, поправляючи плед на доньці. — Хто ті покидьки? І хто ті двоє, що тебе врятували? Міліція щось каже?

— Міліція допитує тих підлітків, — відповіла Олена. — А рятівники… Вони зникли, мамо. Я навіть не знаю, як🐂 їх знайти, щоб подякувати. Один із них… щось у його голосі було знайоме, але я не можу згадати.