Частина 23

Про Лізу читайте частину 20

Про Віру Гаврилівну читайте частину 20

Про Гогу, Килину і Соню читайте частину 20

Наступні тижні були для «Ракетних королев» сповнені тренувань і підготовки. Ліза щодня залишалася після основних занять, щоб відпрацьовувати бекхенд. Вона уявляла, як на змаганнях її🎾 удар стане таким точним, що суперниці тільки й встигатимуть дивуватися. Тренер Ігор помічав її старання і навіть якось пожартував, що вона скоро змусить його переписати всі тренувальні плани.

Катя, окрім тренувань, допрацьовувала лого. Вона додала до нього кілька штрихів: зірочки стали яскравішими, а ракетки — більш динамічними. Вона також домовилася з Максимом про друк футболок, і дівчата вже уявляли, як вийдуть на корт у своїх «королівських» формах.

Даша додавала в їхню підготовку трохи хаосу. Одного разу вона забула свою «щасливу» пов’язку вдома і влаштувала цілу драму, поки Катя не позичила їй свою запасну стрічку. Але на корті Даша була зосередженою, і її подачі🎾 ставали дедалі потужнішими.

Напередодні змагань дівчата зібралися в Лізиній кімнаті, щоб обговорити стратегію. На столі лежали ескізи Каті, печиво від Лізиної мами і, звісно, Дашина склянка соку, яку вона тримала обома руками, щоб нічого не пролити.

— Дівчата, — сказала Ліза, тримаючи ракетку, ніби це був королівський скіпетр, — ми «Ракетні королеви», і ми покажемо всім, що можемо! Уявляєте, Олена Федорівна прийде нас підтримати? Я їй обіцяла місце в першому ряду!

— Ага, і я хочу, щоб вона побачила, як я не розіллю нічого на корті, — додала Даша, і всі знову розсміялися.

Катя підняла свій блокнот із готовим логотипом.

— Ми готові, — сказала вона. — І знаєте що? Ми не просто граємо. Ми розповідаємо нашу історію. І вона буде крутою!

Дівчата стукнулися кулачками, і в їхніх очах горів азарт. Попереду були змагання, нові виклики і, можливо, нові пролиті напої. Але «Ракетні королеви» знали, що разом вони здатні на все.

Віра Гаврилівна стояла перед дверима квартири Олени Федорівни. Її серце🤍 калатало від змішаних почуттів — гніву, болю і тривоги за онуку. Вона постукала в двері, намагаючись зібратися з думками. Двері відчинив Михайло Дриганов, одягнений у домашню футболку, з його звичною широкою усмішкою, яка, однак, не досягала очей.

— О, Віро Гаврилівно, ти чого без попередження? — весело вигукнув він, спираючись на одвірок. — Ми з Оленою Федорівною навіть вечерю не приготували. Заходь, хоч чаю наллємо!

Віра Гаврилівна стиснула губи, її погляд був холодним, як зимовий🥶 вітер. Вона не відповіла на його жарт, а лише коротко кивнула і увійшла до квартири. Олена сиділа на дивані, тримаючи в руках чашку чаю, її обличчя виглядало втомленим, але спокійним. Побачивши матір, вона відставила 🍵чашку і зітхнула.

— Мамо, що сталося? — запитала Олена, її голос був м’яким, але з ноткою настороженості. — Ти ж сьогодні була у Соні, так? Якщо вона захворіла, скажи одразу.

Віра Гаврилівна сіла на крісло навпроти, її руки міцно стиснули сумку. Вона відчувала, як🐂 у грудях наростає гнів, але намагалася тримати себе в руках.

— Соня в порядку, — різко відповіла вона. — Але ти, Олено, чому не ходиш до неї? Ти ж її ростила! Чи тобі вже все одно?

Михайло, який стояв біля кухонного столу,  втрутився з тією ж невимушеною усмішкою.

— Віро Гаврилівно, та заспокойтеся, — сказав він, його голос звучав майже поблажливо. — Я вчора заїжджав до Соні, гостинці завозив. Ляльку нову, цукерки. Вона задоволена, сміялася. Ти могла б і зателефонувати звідти, дати їй 📲трубку, вона б із Оленою Федорівною поговорила.

Віра Гаврилівна відчула, як її обличчя палає від обурення. Вона різко повернулася до Михайла, її очі звузилися.

— Ти мені не вказуй, що я могла б! — відрізала вона, її голос тремтів від гніву. — А ти, Олено, невже не бачиш, що цей твій Мишко тебе засліпив? Кирило помер, Соню забрали, а ти тут із ним 🍵чаї ганяєш! Я розумію, тобі скоро сорок, Олено, ти молода, тобі треба жити, але не забувати про свою кров! Ти маєш ходити до Соні, бути їй матір’ю, як 🐂обіцяла Кирилові!

Олена зітхнула, її обличчя стало ще більш втомленим. Вона відкинулася на спинку дивана, дивлячись на матір із сумішшю жалю і роздратування.

— Мамо, я не забуваю про Соню, — тихо відповіла вона. — Я знаю, що ти сьогодні була в неї, і знаю, що вона в порядку. Мишко заїжджав, я сама просила його завезти гостинці. Я не можу ходити туди щодня, ти ж розумієш. Органи опіки стежать за Гогою і Килиною, Поліна Петрівна теж приглядає. Якщо Соня щаслива, я не хочу її тривожити. Їй потрібен спокій.

Віра Гаврилівна різко підвелася, її руки тремтіли від гніву. Вона відчувала, як сльози підступають до👀 очей, але стримувала їх із останніх сил.

— Щаслива? — майже крикнула вона. — Ти справді віриш, що вона щаслива з цими чужими людьми? Ти здалася, Олено! Кирило в могилі перевертається, дивлячись на тебе!

Олена відкрила рот, щоб відповісти, але не встигла. Віра Гаврилівна, не бажаючи більше слухати, різко розвернулася і попрямувала до дверей. Михайло, який досі стояв осторонь, швидко підійшов до неї.

— Віро Гаврилівно, давай я тебе проведу, — сказав він, його голос був сповнений удаваної турботи. — Ти щось важко дихаєш. Може, тобі треба не таксі, а швидку допомогу?

Віра і Михайло мовчки вийшли з під’їзду, її очі спалахнули гнівом. Вона повернулася до Михайла, її голос тремтів, але був сповнений рішучості.