Частина 20

Герасим Олександрович Небаба стояв перед дверима квартири Віри Гаврилівни, тримаючи в руках папку з документами, які він узяв із офісу «Техносвіту» чисто про всяк випадок. Його обличчя було зосередженим, але в очах👀 проглядала легка досада. Останнім часом він помічав, що Олена Федорівна, попри всю свою зібраність і професіоналізм, тримала дистанцію не лише з ним, а й із його донькою Лізою. Герасим сподівався, що Ліза, зі своєю юнацькою енергією та щирістю, зможе хоч трохи розрадити Олену після втрати опіки над Сонею. Але Олена, здається, не поспішала приймати їхню підтримку. Вона була ввічливою, але холодною, і це Герасима дратувало. Він вважав, що в такі моменти сім’я — чи то рідна, чи то робоча — має бути ближчою.

Він постукав у двері, і незабаром почув кроки. Віра Гаврилівна відчинила, тримаючи в руках ганчірку для пилу. Її сиве волосся було акуратно зібране в пучок, але обличчя здавалося втомленим, із ледь помітними слідами недавніх переживань.

Герасим Олександрович увійшов до квартири Віри Гаврилівни, тримаючи в руках теку📁 з документами. Його постать, як завжди, випромінювала впевненість, але очі видавали легку втому і роздратування. Віра Гаврилівна жестом запросила його до маленької кухні, де на столі вже стояла чашка чаю і тарілка з 🍪печивом. Вона відклала ганчірку для пилу і сіла навпроти, її обличчя було суворим, але втомленим.

— Герасиме Олександровичу, що привело вас цього разу? — запитала вона, поправляючи хустку. — Знову «Техносвіт»? Чи щось із Сонею?

Герасим поклав теку на стіл, але не поспішав її відкривати. Він зітхнув, ніби вирішуючи, з чого почати.

— І те, і інше, Віро Гаврилівно, — відповів він, його голос був спокійним, але з ноткою напруги. — Я хотів поговорити про Олену Федорівну. І про Соню, звісно. Але спершу про Олену. Ви з нею спілкувалися останнім часом?

Віра Гаврилівна насупилася, її пальці нервово стиснули край скатертини. Вона явно не була готова до цієї розмови, але стримувати емоції не могла.

— Спілкувалася, — різко відповіла вона. — І, знаєте, я дуже невдоволена своєю донькою. Вона втратила Соню, Герасиме Олександровичу! Втратила мою онуку! Я досі не можу цього пробачити. Вона ж могла боротися, могла! Але замість цього вона здалася, ще й мені дорікає, що я, мовляв, усе зіпсувала.

Герасим нахилився ближче, його брови злегка піднялися.

— Дорікає? Як🐂 це? — запитав він, намагаючись зрозуміти, що відбувається між матір’ю і донькою.

Віра Гаврилівна зітхнула, її голос став тихішим, але в ньому відчувалася гіркота.

— Олена сказала, що я влаштувала скандал на тому дитячому майданчику. Що через мене Гога дістав те 📼відео, де я… ну, ви знаєте, виглядала не найкраще. Мовляв, це зіграло свою роль у суді. Але ж я не могла мовчати, коли бачила, як🐂 вони поводяться з Сонею! Я хотіла захистити її, а Олена… вона просто сиділа і дивилася, як суд віддає мою онуку чужим людям!

Герасим кивнув, його обличчя залишалося серйозним. Він знав про той інцидент із відео, де Віра Гаврилівна, розлючена, сперечалася з Килиною і Гогою, а Гога виглядав як миротворець. Це відео📼 стало ключовим аргументом у суді, і Олена, здається, не змогла чи не захотіла його оскаржити.

— А що Олена каже про Соню зараз? — запитав Герасим, обережно підбираючи слова. — Вона якось тримає зв’язок із Килиною і Гогою?

Віра Гаврилівна скривилася, ніби від згадки про це їй стало фізично неприємно.

— Олена змирилася, уявляєте? Каже, що органи опіки навідуються до Гоги і Килини, перевіряють, як там Соня. Ще й Поліна Петрівна, сусідка, стежить за ними, як яструб. Олена вважає, що якщо Соня щаслива, то хай живе з ними. Щаслива! — Віра Гаврилівна підвищила голос, але одразу опанувала себе, стиснувши губи. — Як🐂 вона може бути щасливою з цими людьми? Я ж бачила, як Гога на мене дивиться — холодно, як🐂 на ворога. А Килина… вона старається, може, але це не її дитина. Соня — моя онука, вона має бути зі мною!

Герасим слухав, не перебиваючи. Він розумів біль Віри Гаврилівни, але її слова про Олену викликали в нього змішані почуття. Він сам останнім часом відчував, що Олена тримає дистанцію — не лише з ним, а й із його донькою Лізою, яка так старалася її підтримати.

— Віро Гаврилівно, — почав він, обережно підбираючи слова, — я розумію ваше розчарування. Але Олена, можливо, просто намагається захистити себе. Вона втратила Соню, і це її підкосило. Я бачу, як вона закривається від усіх. Навіть від Лізи, моєї доньки. Я приводив Лізу до неї в офіс, думав, її енергія трохи розрадить Олену. Але вона… холодна, знаєте? Ввічлива, але холодна. Це мене дратує. Я вважав, що ми — як 🐂сім’я в "Техносвіті", а вона тримає всіх на відстані.

Віра Гаврилівна зітхнула, її погляд пом’якшав, але в ньому все ще була образа.

— Олена завжди була такою — тримає все в собі. Але я їй казала: заради пам’яті Кирила, заради Соні, вона має боротися! Колись вона билася за цю дівчинку, як🦁 левиця. А тепер? Змирилася, каже, що Соня щаслива. Але ж це не її вибір був, це суд усе вирішив! І я не вірю, що Гога і Килина такі ідеальні, як здаються. Там щось нечисто, Герасиме Олександровичу. Я це відчуваю.

Герасим кивнув, його пальці нервово постукували по теці. Він відчував, що Віра Гаврилівна має рацію — щось у цій ситуації було не так. Але він також знав, що без доказів вони лише ганяються за привидами.

— Я розумію, Віро Гаврилівно, — сказав він нарешті. — І я стежитиму за ситуацією. Якщо щось підозріле помічу, одразу дам вам знати. А ви, будь ласка, тримайте мене в курсі, якщо щось дізнаєтеся про Соню чи Гогу з Килиною. І… поговоріть із Оленою ще раз. Вона вас слухає, хоч і не завжди показує це.