Частина 19

Про Поліну Петрівну читайте справу №1, частина 16

Я  стояв перед знайомим під’їздом у київському районі, де колись розгорталася драма з Жанною і Сонею. Сходи все так само поскрипували, а запах старої фарби й чиїхось котлет не змінився. Я постукав у 🚪двері Поліни Петрівни, сподіваючись, що її пильність і любов до деталей знову допоможуть мені. Суд віддав Соню Килині та Гозі, але я не міг позбутися відчуття, що ця історія ще не закінчилася. І, можливо, Поліна Петрівна могла стати моїми очима в цьому під’їзді, де Соня скоро знову житиме.

Вона відчинила 🚪двері, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм. Її сіра хустка була акуратно зав’язана, а очі, як завжди, блищали цікавістю.

— Пане Богдане, знову ви, — сказала вона з легкою усмішкою. — Що на цей раз? Знов про Соню?

— Добрий день, Поліно Петрівно, — привітався я, намагаючись виглядати невимушено. — Так, про Соню. Вона скоро повернеться в цей під’їзд, житиме з Килиною і Гогою. Вони отримали опіку. Але я… скажімо так, хочу бути впевненим, що з дівчинкою все буде гаразд. Якщо помітите щось підозріле, будь ласка, 📲телефонуйте мені. Ось моя візитівка, на всяк випадок.

Я простягнув їй картку, і вона взяла її, уважно розглядаючи.

— Підозріле? — перепитала вона, піднявши брову. — Пане Богдане, я вже бачила їх. Килину і Гогу. Вони приходили вчора, оглядали квартиру Жанни. Килина, до речі, дуже схожа на Жанну — таке ж світле волосся, тільки в неї заплетене в косу. Але поводиться інакше. З Сонею вона ніжна, лагідна, усе їй поправляє, іграшки носить. Жанна так ніколи не робила, знаєте. Завжди кудись поспішала, а Соня в неї була… ну, як тягар.

Я кивнув, записуючи її слова в 🗒блокнот. Це було цінно — знати, що Килина, принаймні зовні, дбає про Соню. Але я не міг позбутися тривоги.

— А Гога? — запитав я. — Який він із Сонею? І з вами?

Поліна Петрівна зітхнула, відставляючи ☕чашку.

— Гога… він із Сонею привітний, усміхається, бавиться з нею. Вчора я бачила, як він її на руках ніс, коли вони заходили в квартиру. Але зі мною… ну, не те щоб грубий, але холодний. Привітався через 🦷зуби, ніби я йому заважаю. Не те що Жаннин той Михайло — той завжди посміхався, жартував. Гога ж більше мовчить, очі такі… насторожені.

Я насторожився. Гога, з його акторськими здібностями в суді, здавався мені людиною, яка завжди тримає щось у запасі. Його холодність із сусідами могла бути просто обережністю, але могла й приховувати щось більше.

— А ще щось помітили? — запитав я. — Може, якісь дивні гості, розмови?

Поліна Петрівна похитала головою.

— Поки нічого такого, пане Богдане. Але я придивлюся. Якщо щось буде не так, я вам подзвоню. Соня — хороша дівчинка, я не хочу, щоб із нею щось сталося.

— Дякую, Поліно Петрівно, — сказав я, відчуваючи легке полегшення. — Ви мої очі в цьому під’їзді. Якщо щось помітите, одразу телефонуйте.

Вона кивнула, і я попрощався, виходячи на сходовий майданчик. У голові крутилися думки про Гогу, Килину, Соню і, звісно, Михайла Дриганова, який, здається, залишав тінь у кожній частині цієї історії. Я відчував, що пазл ще не складений, і що квартира Жанни може стати новим осередком подій. Але поки що мені залишалося тільки чекати — і сподіватися, що Поліна Петрівна помітить щось, що дасть мені зачіпку.

Повернувшись до офісу, я зателефонував Феліксу Дарюхіну, щоб обговорити останні новини про «Техносвіт». Його голос у слухавці📲 був напруженим, але сповненим ентузіазму.

— Богдане, ми з Вікентієм знайшли ще дещо, — почав він. — Ті перекази на підставні фірмиЄ сліди, що хтось ізсередини компанії прикривав їх ще до нього. Вікентій думає, що це може бути хтось із вищого керівництва. Може, навіть Наталя Іванівна.

Я зітхнув, відчуваючи, як усе ускладнюється.

— Феліксе, тримай зв’язок із Вікентієм, але будь обережним. І доповідай усе Олені Федорівні, але тільки їй. Інші співробітники «Техносвіту» — під підозрою. І ще… зв’яжися з Оксаною Олексіївною, якщо буде щось серйозне. Вона може дати пораду, як розплутати цю кашу.

— Домовилися, — відповів Фелікс. — А ти що, знову в суді воюватимеш за Соню?

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Але я не можу просто стояти осторонь. Якщо Гога і Килина щось задумали з квартирою чи ще щось, я це з’ясую..

Віра Гаврилівна, одягнена в скромне сіре пальто і з акуратно зав’язаною хусткою, стояла перед дверима квартири, яка належала Соні. Її серце💓 калатало, а руки, стиснуті в кулаки, зрадницьки тремтіли. Вона прийшла сюди не для суперечок чи звинувачень, а заради Соні — маленької дівчинки, яка була для неї єдиним промінцем світла після всіх трагедій і судових баталій. Віра Гаврилівна глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, і постукала в 🚪двері.

Двері відчинив Гога. Він стояв у домашній футболці, з трохи скуйовдженим волоссям, але його очі, як завжди, здавалися настороженими. Він окинув Віру Гаврилівну швидким поглядом, ніби оцінюючи, чи не принесла вона із собою черговий скандал.

— Віро Гаврилівно, — сказав він, не посміхаючись, але й без ворожості. — Прийшли до Соні?