Частина 18

Олена Федорівна сиділа за своїм столом,  коли до її кабінету увійшов Фелікс Дарюхін. Його обличчя було напруженим, очі уважно вивчали її реакцію. Він зачинив двері🚪 за собою і, не гаючи часу, перейшов до справи.

— Олено Федорівно, я щойно розмовляв із Богданом Борзаковим, — почав Фелікс, сідаючи навпроти. — Він розповів про Михайла Дриганова. Сказав, що ви просили його перевірити цього хлопця.

Олена повільно видихнула дим, її погляд залишався спокійним, але уважним.

— Так, — підтвердила вона.

Фелікс зітхнув, намагаючись зібрати думки.

— Нічого конкретного, але Богдан підтвердив, що Дриганов справді підозрілий. А ще я дізнався дещо цікаве. Ви знали, що Михайло жив із Жанною, матір’ю Соні? Тією самою Жанною, яка намагалася продати дитину і тепер сидить у тюрмі?

Олена кивнула, її обличчя не видавало емоцій, але пальці ледь помітно здригнулися.

— Так, — відповіла вона тихо. — З дядьком Михайла, Семеном Дригановим, у мене нормальні стосунки. І з Олею, його донькою, яку Михайло називає сестрою, теж усе гаразд. Але сам Михайло... він викликає запитання. Я пам'ятаю, як він із Жанною приходив, коли ми сперечалися з нею щодо Соні. Його зв’язок із Жанною — це не випадковість. І я не вірю, що він просто кур’єр із амбіціями.

Фелікс нахилився ближче, його голос став тихішим.

— Вікентій Геннадійович казав мені про перекази на підставні фірми. Тисячі євро щомісяця, три роки поспіль. І знаєте, що цікаво? Ці перекази виявилися одразу, як Михайло потрапив до фінансового відділу.

Олена затягнулася сигаретою, її очі звузилися. Вона повільно видихнула дим, обдумуючи слова Фелікса.

— Думаєте, це Дриганов знайшов? — запитала вона, її голос був рівним, але в ньому відчувалася напруга.

Фелікс знизав плечима, його обличчя виражало невпевненість.

— Я не знаю, що сказати, — чесно зізнався він. — Але якщо це він, то чому? Який у нього мотив? І якщо не він, то хто? Хтось у компанії явно знає більше, ніж ми.

Олена загасила сигарету в попільничці, її рухи були різкими, але контрольованими.

— Феліксе, я вже казала Вікентію, і скажу вам: боятися треба не тільки Дриганова. Небезпека може йти від будь-кого з працівників компанії. Ми не знаємо, хто стоїть за цими переказами, але я впевнена — це не просто збіг. Хтось у «Техносвіті» грає свою гру. І ми маємо знайти цю людину, перш ніж вона завдасть шкоди.

Хачіров, розлючений зрадою Солода, вирішив не відступати. Він покликав свого молодшого брата, Рустама, дев’ятнадцятирічного хлопця з мінімальним досвідом, але з великою довірою до брата.

— Рустаме, ти зі мною, — наказав Алі Хачіров. — Солод злякався, але ми це зробимо удвох.

Рустам нервово кивнув. Тієї ночі брати вирушили до квартири Хохрякова на Печерську. Boни вимкнули сигналiзацiю, попередньо Хачіров придбав таку, як у Хохрякова і тренувався її вимикати. Замок виявився простим, Алі швидко його відчинив. У квартирі було темно, лише слабке світло вуличних ліхтарів пробивалося крізь штори. Хачіров увімкнув ліхтарик і повів брата до спальні.

— Сейф за картиною, — прошепотів він. — Ступак казав.

Раптом із темряви почувся тихий гудячий звук. Рустам завмер.

— Алі, що це? — прошепотів він.

— Тихо! — шикнув Алі, але його голос затремтів.

З коридору виїхав робот-пилосос, на якому був прикріплений величезний металевий капкан і сирена, яка раптово увімкнулася, виючи на всю квартиру. Рустам у паніці відступив, спіткнувся і впав, зачепивши скло на підлозі. Кров бризнула з його руки, а капкан клацнув на його нозі. Алі Хачіров кинувся до брата, але сирена продовжувала вивати, будячи всіх сусідів.

— Тікаємо! — закричав Алі, тягнучи Рустама до дверей.

Але було пізно. Біля дверей до них приїхав другий пилосос із капканом. Сусіди вже викликали міліцію. Двері🚪 грюкнули, і двоє міліціонерів увірвалися до квартири.

— Руки вгору! — гаркнув один із них.

Рустам, тримаючись за закривавлену руку, ледь стояв. Алі стиснув зуби, але підкорився. Їх затримали за лічені секунди.

У відділку Алі допитували першим. Слідчий прокуратури Лубінець, чоловік із густими вусами, гортав 📋папери і посміхався.

— Ну що, Алі Хачіров, думав, Хохрякова так просто обікрасти? — сказав він. — Той пилосос із капканом — його фірмовий стиль. Ти не перший, хто попався.

— Це Солод, — пробурмотів Хачіров, його очі палали люттю. — Він нас здав. Я його знайду.

Слідчий підняв брову.

— Солод? Цікаво. Але тобі зараз не до нього. У тебе і твого брата великі проблеми.

Напроти мене сидів Кость, мій старий друг, який уже встиг вислухати мою розповідь про недавній судовий провал у справі Софії Маслової. Я намагався розбавити свою історію гумором, щоб хоч трохи згладити гіркоту поразки, але в грудях усе ще пекло від розчарування.

— Уявляєш, Костю, — я змусив себе посміхнутися, — стою я в суді, весь такий із себе адвокат, із теками документів, а тут Гога витягує цей клятий диск📀 із відео. І на тому відео Віра Гаврилівна виглядає, ніби вона готова Килину на шматки розірвати, а Гога — герой, який стрибає між ними, як Супермен! — я засміявся, хоча сміх вийшов більше схожим на зітхання. — Я, мабуть, ще ніколи так не провалювався. Два роки адвокатської практики, а мене обіграли, як першокурсника.