Частина 17

У кабінеті «Техносвіту» після наради залишився легкий гул від обговорень, але атмосфера була сповнена ентузіазму. Наталя Іванівна зібрала свої 📋нотатки й попрямувала до виходу, коли помітила, що її син Андрій, якого вона привела в офіс через карантин у школі, сидить у кутку конференц-зали з 💻планшетом. Хлопчик, якому щойно виповнилося 7, уважно розглядав якісь картинки, час від часу хихикаючи.

— Андрію, не засиджуйся в планшеті, — лагідно, але твердо сказала Наталя. — Скоро підемо додому. Артем, який саме складав свої ескізи для нових дизайнів самокатів, підвів голову й усміхнувся.

— Та він у нас майбутній дизайнер, Наталю Іванівно! — пожартував він, підморгнувши Андрієві.

— Що там у тебе, малий? Малюєш новий 🛴самокат?

Андрій пожвавився, почувши увагу до себе, і гордо показав 📱екран, де він у простенькій програмі намалював щось схоже на самокат із крилами.

— Оце так! — Артем театрально округлив очі. — Це ж справжній 🛴суперсамокат! Слухай, я заскочу до вас якось, і ми разом придумаємо, як його вдосконалити. Домовились?

Андрій радісно закивав, а Наталя, спостерігаючи за цією сценою, відчула тепло в грудях. Вона рідко бачила, щоб хтось так легко знаходив спільну мову з її сином. Зазвичай Андрій був сором’язливим, особливо з чужими людьми, але з Артемом він одразу розслабився.

Пізніше того ж тижня Артем, як і обіцяв, завітав до Наталі та Андрія додому. Наталя запросила його на чай, і поки Андрій показував Артемові свої малюнки, вона готувала на кухні імпровізовану вечерю. За столом розмова пішла невимушено, і Наталя, сама того не очікуючи, почала розповідати про своє минуле.

— Знаєш, Артеме, я не думала, що колись опинюся тут, — тихо сказала вона, розмішуючи чай. — Мій чоловік... він був нестерпним. Аферист, який умів усіх обвести навколо пальця, і до того ж жорстокий. Я тікала від нього з Андрієм, коли тому був лише рік. Довелося починати з нуля. Але я вистояла, зарекомендувала себе в іншій компанії, а потім мене запросили в «Техносвіт». Сказали, що бачать у мені потенціал. І ось я тут — начальниця відділу контролю, працюю з інженерами, керую проєктами...

 Артем слухав уважно, не перебиваючи. Його зазвичай веселий і легкий настрій змінився на серйозний, але теплий погляд.

 — Ти неймовірна, Наталю, — сказав він щиро. — Мало хто зміг би пройти через таке й досягти того, що маєш ти. І Андрій у тебе — класний хлопець.

Наталя зніяковіла від компліменту, але відчула, що може бути відвертою.

— А в тебе що? — запитала вона, щоб змінити тему. — Ти ж молодий, креативний, симпатичний. Як це в тебе досі немає серйозних стосунків? Артем знизав плечима, усміхнувшись трохи сумно.

— Та якось не складалося. Були дівчата, але... знаєш, усе здавалося поверхневим. Мені 28, усе попереду, але, здається, я ще не зустрічав когось, із ким було б так легко, як... — він запнувся, глянув на Наталю й додав, — як із тобою.

Наталя відчула, як щоки трохи запалали, і швидко відвела погляд, приховуючи усмішку. Вона не знала, що відповісти, але в ту мить відчула, що між ними зароджується щось особливе. Андрій, який саме забіг до кухні з черговим малюнком, розрядив атмосферу, і всі троє розсміялися. Наталя сиділа навпроти Артема за маленьким кухонним столом, тримаючи в руках горнятко з охололим чаєм. Її очі, зазвичай сповнені рішучості, цього вечора видавали втому й тінь давнього болю. Артем, відчуваючи її настрій, не поспішав із жартами, а просто слухав. Наталя зітхнула, закурила й почала розповідати історію, яку довго тримала в собі.

 — Знаєш, Артеме… мені й досі моторошно це згадувати, — її голос був тихий, як шепіт вітру, що ковзає по зачиненому вікні. — Тоді з’явився він… Гедеон. Вона замовкла на мить, ковтнула повітря, наче те минуле досі мало смак диму й холоду. — Я зустріла його одного пізнього 🌨зимового вечора. Було холодно, сніг скрипів під ногами. І ось — він. Стоїть під ліхтарем, похитуючись, п’яний, у тонкій куртці, зовсім не по погоді, руки — червоні, обличчя — бліде. Тремтів. Я просто не могла пройти повз. Я тоді працювала на заводі. Важко, багато змін, мало грошей. Але в мене була маленька квартира — мені її дали як молодій спеціалістці. Звичайна, нічого особливого — одна кімната, старі шпалери, скрипучі двері. Але тепла. І мені здалося — хіба я не можу дати цьому чужому чоловікові притулок хоча б на одну ніч? Просто врятувати від 🥶холоду. Нехай відігріється, виспиться. Я відчинила йому двері. Він сидів тоді на моїй кухні — згорблений, із чашкою гарячого чаю☕ в руках. Я дала йому свій улюблений светр — великий, м’який, з запахом мого тіла й м’якого прального порошку. А він дивився на мене… тими очима. Повними вдячності. Повними розпачу.

 — Ти мене врятувала, — прошепотів він, тремтячими губами. — Я не знаю, що б зі мною було, якби не ти… Мене кинула жінка.

Я дивилася на нього — і в душі щось боліло. Він здавався таким щирим, таким розбитим. І я йому повірила. Повірила його сльозам. Повірила, що він — загублений, зламаний, самотній. Але вже наступного дня, коли алкоголь вивітрився з його крові, коли він трохи повернувся до тями — я почала бачити інші риси. Він заговорив впевнено, спокійно. Усміхався куточками вуст, спостерігаючи за мною. Щось у його поведінці раптом здалося мені… продуманим. Але я тоді не звернула уваги. А за кілька днів він приїхав до мене знову. У нього був розкішний 🏡будинок, свій бізнес, широкі зв’язки. Підприємець, бач… Я тоді подумала: «Може, це доля?» Можливо, Всесвіт послав мені його саме в такий спосіб. Він здавався таким щирим, обіцяв мені захист, про який я завжди мріяла. Але він був переконливий. Обіцяв мені стабільність, безпеку. Обіцяв, що я більше ніколи не житиму в холоді, не лягатиму спати з думками, як дотягти до наступної зарплати.