Частина 16

Про Хохрякова читайте справу №1, фінал 18

Того ж дня Михайло, як🐂 завжди привітний, допомагав Юлії розвантажувати нову партію🛴 самокатів на складі. Він жартував із працівниками, розповідав анекдоти й здавався душею компанії.

Герасим Олександрович Небаба, начальник юридичного відділу, не полишав спроб розгадати загадку Михайла. Його інтуїція підказувала, що хлопець приховує щось важливе. У квітні Герасим вирушив до компанії, де, за резюме, раніше працював Михайло — «Інноваційні технології». Там він зустрівся з Олещуком, давнім працівником, який добре пам’ятав Михайла.

— То що можете розповісти про Дриганова? — запитав Герасим, сидячи в тісному кабінеті.

Олещук здивовано глянув на нього.

— Дриганов? Та він же з вами працював, — відповів, ніби це було очевидно.

Герасим насупився.

— З нами? Ви, мабуть, щось плутаєте. У нас був Столяров. Він очолював делегації, з ним велися перемовини.

Олещук сів гортати старі записи на 🖥комп’ютері.

— Так, усе правильно. Столяров їздив до вас, це він був "обличчям" делегацій. Завжди, коли ми формували групу для переговорів, Столяров був на чолі. Але Михайло Дриганов... він працював у тіні. Аналізував інформацію, розробляв стратегії, готував документи📁 для переговорів. Він ніколи не їздив до вас на зустрічі, завжди залишався в офісі.

Герасим уважно слухав, намагаючись скласти пазл. Олещук ще раз перевірив свої записи й додав:

— Точно, Михайло Дриганов до вашої компанії не їздив. Увесь час за лаштунками. Дуже розумний хлопець, але чому пішов — не знаю. Сказав, що хоче "нових викликів".

Герасим подякував і попрощався, але в його голові вирували думки. "У тіні? Стратегії? Чому тоді кур’єр?" Відповідей не було, лише нові питання. Повернувшись до «Техносвіту», він заїхав до Фелікса Дарюхіна, який нетерпляче чекав новин.

— Ну що, Герасиме Олександровичу, знайшов щось цікаве? — запитав Фелікс, відкинувшись на спинку крісла.

Герасим похитав головою.

— Нічого особливого, — коротко відповів він, уникаючи деталей.

Фелікс здивовано підняв брови, але не став наполягати. Герасим вирішив не розповідати навіть йому про те, що дізнався. У нього з’явилася нова ідея: поговорити з Вірою Гаврилівною, матір’ю Олени Федорівни. Вона була мудрою жінкою з великим життєвим досвідом і, можливо, могла б дати пораду, як🐂 розібратися з цією загадкою. Герасим планував відвідати її наступного тижня.

Того теплого квітневого дня Віра Гаврилівна, статна жінка з пронизливим поглядом і сивиною у волоссі, вирішила навідати доньку в офісі «Техносвіту». Вона рідко з’являлася в компанії, але цього разу захотіла обговорити з Оленою сімейні справи. Біля входу до офісу її несподівано зустрів Михайло Дриганов, який саме повертався з фінансового відділу з папкою документів.

— Привіт, ти, здається, Віра Гаврилівна! — вигукнув Михайло з властивою йому широкою усмішкою, простягаючи руку. — Я Михайло Дриганов, радий познайомитися!

Віра Гаврилівна застигла на місці, її брови злетіли вгору від здивування. Молодий чоловік звертався до неї на "ти" з такою невимушеністю, ніби вони були давніми знайомими. Вона хмикнула, холодно глянула на нього й, не відповівши, попрямувала до кабінету Олени.

Увійшовши до доньки, Віра Гаврилівна одразу дала волю обуренню.

— Олено, хто цей нахаба? — різко запитала вона, сідаючи в крісло навпроти столу. — Якийсь Михайло Дриганов! Такого грубіяна треба негайно звільнити!

Олена Федорівна, яка переглядала звіт про випробування самокатів у Львові, відклала папери й усміхнулася, намагаючись заспокоїти матір.

— Мамо, не нервуй так, — м’яко сказала вона. — Михайло молодий, трохи імпульсивний, але він хороший працівник. Його ідея з електросамокатами🛴 принесла нам успіх. Поки що він показує непогані результати.

Віра Гаврилівна скривилася, явно не переконана.

— Непогані результати? — перепитала вона. — Олено, я знаю таких, як він. Сьогодні він нахабно "тикає", а завтра щось украде чи зрадить компанію. Ти занадто довірлива.

— Мамо, я тримаю все під контролем, — запевнила Олена, зберігаючи спокій. — Якщо з’ясується щось серйозніше за грубість, повір, він не просто звільниться. Він сяде.

Віра Гаврилівна лише фиркнула, але більше не сперечалася. Вона підвелася, попрощалася з донькою й попрямувала до виходу. Її настрій був зіпсований, і вона вже уявляла, як🐂 розповідатиме про цього «нахабу» своїм подругам.

Біля виходу з офісу Віра Гаврилівна знову натрапила на Михайла. Він стояв біля рецепції, розмовляючи з новою кур’єркою. Побачивши Віру Гаврилівну, він знову широко усміхнувся.

— Ну чого ти така зла? — весело запитав він, ніби не помічаючи її холодного погляду. — Ну, подумаєш, накричав на тебе при першій зустрічі. Так молодий був і дурний. Ти вже й пробачити могла, стільки днів минуло.

Віра Гаврилівна зупинилася, її очі звузилися від шоку.

Тим часом у кабінеті Олени Федорівни тривала робота. Вона викликала Вікентія Геннадійовича, керівника фінансового відділу, щоб обговорити перші результати роботи Михайла в новій ролі.