Частина 14

В кабінеті органу опіки панувала ділова тиша. Світло було холодним, майже лікарняним, документи📋 рівно розкладені на столі. Інспекторка — жінка років сорока п’яти, з доброзичливим, але чітким поглядом — чемно запросила Олену сісти.

— Дякую, що прийшли, Олено Федорівно, — почала вона, перегортаючи кілька сторінок. — Ми отримали заяву про оформлення опіки над Софією Кирилівною Масловою. Заяву подали Георгій Шрам та Килина — двоюрідна сестра покійної матері дитини. Ви їх, можливо, пам’ятаєте?

Олена кивнула повільно.

— Так, — сказала вона після паузи. — Пам’ятаю. Вони вже намагалися забрати Соню.  Тоді суд вирішив, що дитина має залишитися з батьком.

— Саме так, — підтвердила інспекторка. — Але зараз ситуація змінилася. Кирило Васильович загинув. Тому будь-які кровні родичі мають право подати заяву на опіку. Проте… — вона підняла очі, — ви теж маєте це право.

— Але я — не рідна мати, — обережно уточнила Олена.

— Ви не біологічна мати, але були законною дружиною батька дитини. І ви — єдина людина, з якою Софія жила останні роки. Це враховується. Ваші відносини, емоційний зв’язок, фактичне виховання. Якщо ви хочете, щоб Соня залишилася з вами, вам потрібно написати заяву на опіку.

Олена мовчки простягла руку за ручкою. Вона не вагалася ані секунди.

Взявши 📋аркуш, вона почала писати. Просто: “Прошу розглянути мою кандидатуру як опікунки малолітньої Софії Кирилівни Маслової…” І далі — факти, дати, обставини.

Коли інспекторка взяла 📋документ, вона уважно його прочитала, переклала на край столу, і подивилася в очі Олені.

— Скажіть, будь ласка, щиро… Ви справді хочете, щоб Соня залишилася з вами?

Олена ледь помітно зітхнула. Її голос був рівним, спокійним. Але з кожним словом у ньому звучала любов.

— Так, я хочу, щоб Соня залишилася зі мною. Я ростила її від народження. Вона називає мене мамою. І я… — вона замовкла на мить, ковтнувши емоцію, — я люблю її, як рідну.

І після невеликої паузи додала:

— Але… я прийму будь-яке рішення суду. Якщо суд вирішить інакше — я не чинитиму спротиву. Головне — щоб Соні було добре.

Інспекторка трохи затримала погляд — не формально, не службово. По-людськи.

— Дякую. Я це запишу.

Вона зробила 📋нотатку, і через кілька хвилин Олена вийшла з кабінету. Надворі було тихо. Осіннє повітря пахло листям і вологістю.

Олена підняла обличчя до неба. Хмари🌥 повзли неквапом. І якесь важке очікування нависло в грудях.

Поки «Техносвіт» під керівництвом Олени Федорівни впевнено йшов уперед, тінь підозри густими хмарами нависала над новим кур’єром.

У грудні Михайло, перебираючи пошту й пропозиції від винахідників, натрапив на лист від молодого інженера з Тернополя. Той пропонував 🛴електросамокат — компактний транспортний засіб, який міг би стати альтернативою громіздким гіроскутерам, що тоді заполонили ринок. Михайло, попри свою скромну посаду кур’єра, зацікавився. Він провів власне невеличке дослідження й дізнався, що одна з компаній, яка постачала гіроскутери до великого київського гіпермаркету, не подовжила контракт через проблеми з якістю. Це був шанс.

— Олено Федорівно, дозвольте мені розповісти про одну ідею, — звернувся Михайло до директорки під час короткої розмови в її кабінеті. — 🛴Електросамокат. Я бачив прототип, він легкий, маневрений і може бути корисним для гіпермаркетів. Наприклад, працівники могли б використовувати його на великих майданчиках, де немає натовпу, щоб перевозити товари до машин клієнтів.

Олена відкинулася на спинку крісла, її погляд був уважним, але зацікавленим.

— Кур’єр, а вже пропонуєш бізнес-ідеї? — усміхнулася вона. — Розкажи детальніше.

— Є ідея прикріпити до самоката велику корзину, — продовжував Михайло, його очі горіли ентузіазмом. — Працівники гіпермаркету могли б доставляти покупки прямо до автівок на стоянці. Це швидко, зручно й економить час. Але, звісно, возити дітей у таких корзинах категорично заборонено — безпека понад усе. А ще можна влаштувати рекламну кампанію: показати, як🐂 сім’я катається перед телекамерами — батьки на електросамокатах, а дитина на 🛴дитячому. Це приверне увагу!

Олена і Анна задумалися. Ідея була свіжою, але потребувала доопрацювання. Вона викликала до кабінету Наталю Іванівну, начальницю відділу контролю, Юлію, яка відповідала за впровадження винаходів, і Олівію, 33-річну спеціалістку зі зв’язків із громадськістю.

— Що думаєте? — запитала Олена, передавши їм пропозицію Михайла.

— Ідея цікава, — відповіла Наталя Іванівна, поправляючи окуляри. — Але самокат треба доопрацювати. Потрібна міцніша конструкція корзини, захист від перекидання й чіткі інструкції з безпеки. Я дам завдання інженерам.

— А я бачу потенціал для піару, — додала Олівія, її голос звучав енергійно. — Сімейна реклама — це хіт! Уявіть: щаслива родина катається на 🛴самокатах, усміхається в камеру. Ми можемо залучити блогерів і влаштувати тест-драйв у гіпермаркеті.

Юлія, яка завжди мислила практично, кивнула.

— Якщо ми доведемо, що самокат🛴 надійний і економічно вигідний, гіпермаркет підпише контракт. Але потрібні випробування. Я організую тестування на складі.