Частина 12

Настала осінь. Жовтень🍂 розфарбував Київ золотим і багряним — клени під вікнами «Техносвіту» скидали листя🍂 прямо на парковку, а повітря пахло мокрим асфальтом і каштанами🌰 з вуличних жаровень.

Вечір п’ятниці. Олена готувала вечерю — запіканка з гарбузом і сиром, улюблене Соні. Дівчинка сиділа за столом, малювала осінній ліс фломастерами, язиком висунувши кінчик від старанності. Кирило повернувся пізно, кинув портфель у передпокої, розслабив краватку.

— Привіт, мої. — поцілував спочатку Соню в маківку, потім Олену в скроню.

— Тато, дивись!

Кирило глянув на малюнок: трикутники гір, а над ними точки—сніжинки.

— Красиво, сонечко. Тільки снігу там, мабуть, ще не буде.

Олена вимкнула духовку, витерла руки об фартух і повернулася до нього з серйозним виразом.

— Буде. Я перевірила. У Альпах уже випадає. На перевалах — Стельвіо, Бреннер, Сімплон — температура ночами опускається до мінуса, а свіжий сніг лежить на висоті від двох тисяч. Навіть якщо в долинах +15, нагорі може бути ожеледиця. Ти ж не на літаках весь маршрут робитимеш, машиною🚘 поїдеш?

Кирило всміхнувся, наливаючи собі води зі склянки.

— Олено, в Італії тепло. Мілан, Болонья, Флоренція — там досі бабине літо. А в гори я заїжджатиму хіба що на день-два, та й то по трасах, де чистять. Зимова гума в жовтні? Це ж перебор.

Вона склала руки на грудях.

— Перебор — це коли ти подзвониш мені посеред ночі з замету на якомусь серпантині й скажеш: «Олено, я застряг, бо думав, що в Італії тепло». Ти ж знаєш, як я переживаю, коли ти за кермом. Особливо тепер, коли Соня питає щовечора: «А тато скоро повернеться?»

Соня підняла голову від малюнка. Олена не відступала.

— Кириле. Зимові шини. Не нові, можна наші, з минулого року — вони ще майже цілі. Просто перевзуй машину перед від’їздом. Ти ж сам завжди казав: краще перестрахуватися, ніж🔪 потім шкодувати.

Він зітхнув, але в очах уже з’явилося те м’яке, поступливе світло, яке завжди з’являлося, коли Олена починала говорити про безпеку.

— Добре. Перевірю прогноз по конкретних перевалах завтра зранку. Якщо справді прогнозують снігопад або ожеледь — переобую. Обіцяю.

Олена підійшла ближче, обняла його за талію, притулилася щокою до грудей.

— Дякую. Я не хочу, щоб ти ризикував. Ти нам потрібен цілий. І в костюмі, і в зимовій куртці, і з зимовою гумою.

Кирило поцілував її в волосся.

— Я зрозумів. А ти мені обіцяй, що не сидітимеш ночами над картами перевалів і не панікуватимеш, якщо я напишу, що затримуюся на годинку через дощ.

— Обіцяю… майже. — посміхнулася вона.

Соня підбігла, обхопила їх обох за ноги.

— А я обіцяю не сумувати! Я малюватиму тобі картинки щодня, і мама читатиме їх тобі по відеозв’язку!

Кирило підняв доньку на руки, вони втрьох стояли посеред кухні, а за вікном тихо падав перший жовтневий🌧 дощ — не сніг, але вже холодний, осінній.

Перший відеодзвінок пролунав з Флоренції. Екран телефона освітився, і Олена одразу підняла слухавку. Обличчя Кирила з’явилося на фоні старовинної архітектури — десь позаду виднівся купол собору Санта-Марія-дель-Фьоре. Сонце☀ лагідно торкалося його плечей, а усмішка сяяла так, наче весь світ лежав перед ним відкритий.

— Привіт, кохана! Ми вже у Флоренції, — радісно повідомив він. — Тут неймовірно! Я вперше бачу такі картини — Боттічеллі, Мікеланджело… Це мрія!

Олена, тримаючи на руках маленьку Соню, відповіла з ніжністю:

— Привіт, любий. Я така рада, що ти щасливий. Як дорога? Як🚘 машина? Ти вже купив зимові шини?

Кирило махнув рукою:

— Ще ні, Оленко. Тут тепло, сонце, асфальт сухий. Угорщина попереду — там і куплю. Зараз ще нема потреби. Навіщо поспішати?

В її очах на мить промайнула тривога, але вона промовчала. Просто зітхнула і тихо сказала:

— Бережи себе, добре?

Кирило кивнув, і зв’язок урвався.

Наступний дзвінок був із Ліворно — містечка на березі Тірренського моря. Камера передавала шум прибою, а за Кирилом виднілося безкрає синє море, що грало сонячними відблисками.

— Привіт, люба! Я біля моря. Тут казково! Повітря свіже, а небо — таке чисте… — говорив він, розкривши обійми, ніби хотів обняти весь світ.

— Привіт, — усміхнулася Олена. — У нас усе добре. Соня вже заснула. А ти… — вона вагалася, — ти купив шини?

Кирило знову розвів руками:

— Та ні, ще не купив. Тут теж тепло. Навіщо ті шини, якщо й так добре?

Олена стримала роздратування. Вона знала Кирила — упертий, іноді безтурботний, але щирий. Їй залишалося лише сподіватися, що все обійдеться.

Після Італії були ще Австрія й Угорщина. Затишні міста, доглянуті дороги, кав’ярні☕ з ароматом кориці — подорож була сповнена краси. Кирило не поспішав, насолоджуючись кожним моментом, знімаючи 📸фото, записуючи відео, ніби намагався зберегти відчуття свободи.