2. Пролог

Про Віру Гаврилівну читайте справу №1, частина 13

Про Кирила, Олену та Соню читайте справу №1, фінал 18

Літній ранок у Києві був тихим, із легким серпанком, що огорнув вулиці. Сонце ☀ ледь пробивалося крізь тонкі штори у квартиріи, де жили Кирило та Олена. Дворічна Соня, із кучерявими локонами й великими карими очима, сиділа на килимі у вітальні, тримаючи в руках пластмасову ляльку. Олена, одягнена в легку блакитну сукню, сиділа поруч, допомагаючи доньці "годувати" ляльку уявною кашею. Її обличчя сяяло ніжною посмішкою, а в рухах відчувалася любов, яка наповнювала кожен момент із Сонею.

У двері 🚪 подзвонили. Олена підняла голову, зітхнула й пішла відчиняти. На порозі стояла Віра Гаврилівна, її мати, із невеликим пакетом у руках. Сиве волосся було акуратно зібране в пучок, а в очах читалася радість, змішана з легкою тривогою.

— Доброго ранку, Оленко, — сказала Віра, ступаючи до передпокою. — Я принесла Соні трохи печива, домашнє, як вона любить.

— Мамо, дякую, — відповіла Олена, беручи пакет. Її голос був трохи стриманим. — Заходь, Соня у вітальні грається.

Віра Гаврилівна увійшла до кімнати, її погляд одразу зупинився на Соні. Дівчинка підняла голову, помітила бабусю й радісно вигукнула:

— Ба-ба! — Вона простягнула ручки, але тут же повернулася до Олени, ніби шукаючи її схвалення.

— Сонечко, бачиш, бабуся прийшла, — м’яко сказала Олена, піднімаючи доньку на руки й цілуючи її в щічку. — Хочеш погратися з бабусею?

Соня кивнула, але міцніше притулилася до Олени. Віра Гаврилівна посміхнулася, але в її очах промайнула тінь смутку. Вона сіла на диван, розгладжуючи спідницю.

— Оленко, може, я з нею пограюся, а ти відпочинеш? — запропонувала Віра. — Ти ж увесь час із нею, втомлюєшся, напевно.

Олена злегка нахмурилася, але швидко приховала це за посмішкою.

— Та ні, мамо, я не втомлююся. Соня ж така радість, правда, моє сонечко? — Вона погладила доньку по голівці, і Соня захихотіла, ховаючи обличчя в її плече.

Віра кивнула, відчуваючи, як 🐂 невидима стіна між нею та донькою стає ще товстішою. Вона любила Соню, раділа, що Олена нарешті стала матір’ю, але не могла позбутися відчуття, що її місце в житті доньки змінилося. Олена, яка колись ділилася з нею всіма радощами й печалями, тепер була повністю поглинута Сонею, і Вірі здавалося, що вона втрачає зв’язок із нею.

— Гаразд, я заварю чаю, — сказала Віра, підводячись. — Ти ж п’єш із м’ятою, так?

— Так, дякую, — відповіла Олена, не відриваючи погляду від Соні, яка тепер намагалася надіти ляльці крихітну сукенку.

У кухні Віра поставила чайник і дістала чашки з шафи. Її рухи були звичними, але думки блукали. Вона згадувала, як Олена в дитинстві бігала до неї та Федора з кожною дрібницею, як🐂 вони разом гуляли в парку. А тепер… тепер Олена була матір’ю, і Віра відчувала себе зайвою. Вона не скаржилася, не хотіла обтяжувати доньку, але серце стискалося від туги.

Того ж дня, ближче до вечора, Кирило повернувся з роботи. Його чорний костюм був злегка пом’ятий, але очі сяяли теплом, коли він побачив Соню, яка бігала по вітальні з іграшковим ведмедиком. Олена сиділа на дивані, читаючи доньці казку, але підняла голову й посміхнулася чоловікові.

— Тату! — вигукнула Соня, кидаючись до Кирила. Він підхопив її на руки, розкручуючи в повітрі, і дівчинка залилася сміхом.

— Ох, моє сонечко, ти ще така легенька! — сказав Кирило, цілуючи її в лобик. Він глянув на Олену. — Як🐂 день минув?

— Добре, — відповіла Олена, відкладаючи книжку. — Мама заходила, принесла печиво для Соні. Вона щойно пішла.

Кирило кивнув, але помітив легку напругу в голосі дружини. Він поставив Соню на підлогу й сів поруч із Оленою.

— Щось не так? — тихо запитав він, торкаючись її руки.

Олена зітхнула, її пальці нервово перебирали край сукні.

— Та ні, усе гаразд. 

Кирило м’яко стиснув її руку.

— Оленко, я розумію. Але Віра Гаврилівна теж любить Соню. І тебе. Може, дай їй шанс? Вона ж не забирає її в тебе, просто хоче бути частиною її життя.

Олена кивнула

— Ти найкраща мама, — твердо сказав Кирило, обіймаючи її. — І Соня це знає. Але бабуся — це теж важливо. Давай запросимо її на вихідні? Погуляємо разом, усі втрьох.

Олена відповіла байдужим тоном.

— Гаразд. Ти правий. Я поговорю з мамою.

Наступного дня Кирило вирішив навідатися до Віри Гаврилівни. Її маленька квартира на Подолі була затишною, із вишитими серветками на столі й запахом свіжозвареної кави. Віра зустріла його з радісною посмішкою, одразу поставивши перед ним тарілку з домашніми пиріжками.

— Кириле, як🐂 же я рада тебе бачити! — сказала вона, наливаючи каву. — Як там моя Сонечка?

— Справжній ураган, — засміявся Кирило, беручи пиріжок. — Учора намагалася "погодувати" кота Поліни Петрівни пластиліном. Олена ледве встигла врятувати бідолаху.

Віра розсміялася, але її сміх швидко затих. Вона сіла навпроти, тримаючи чашку в руках.