1. Пролог

Літній вечір y Києві був теплим, із легким  вітерцем, що доносив аромат квітучих лип до невеликого офісу юридичної фірми «Справедливість». У конференц-залі, прикрашеному скромними гірляндами й кульками, гуділа невеличка вечірка. Сьогодні ми святкували успіх мого друга Костя — він нарешті пройшов атестацію й офіційно став адвокатом. Я  сидів за столом, спостерігаючи за гамірною компанією, і відчував гордість за нього. Два роки тому я сам пройшов цей шлях, і тепер, дивлячись на Костя, згадував, як ми разом зубрили закони й пили ☕ каву в бібліотеці до півночі. Я попросив Костя привести жінку і сина, згадуючи, як у них із 🦊 Лисичкою все починалось.

Флешбек

Та зима в Києві видалася морозною, але в студентському кафе «Старий млин» і панувала тепла й гамірна атмосфера. Гірлянди блимали над барною стійкою, а з колонок лунали старі хіти, змішані з гучним сміхом студентів, які святкували закінчення осіннього семестру. Я, Богдан, сидів за столиком із нашою групою, тримаючи в руках склянку теплого глінтвейну. Мій погляд раз у раз повертався до дівчини, яку всі називали🦊 Лисичкою через її вогняно-руде волосся й хитрувату посмішку, що могла розтопити будь-яке серце.

Лариса стояла біля барної стійки, розмовляючи з моїми одногрупницями, з якими щойно познайомилась.. Її зелений светр підкреслював колір очей, а сміх долинав навіть крізь гомін кафе. Я вже кілька місяців намагався запросити її на побачення, але щоразу отримував ввічливу, але тверду відмову. «Богдане, ти класний, але давай просто дружити», — казала вона, і я щоразу відчував, як надія тане, мов сніг під київським сонцем. Але цього вечора я вирішив зробити останню спробу. Закінчення семестру, тепла атмосфера, музика — усе здавалося ідеальним. Я запросив її до кафе разом із групою, сподіваючись, що в невимушеній обстановці вона розслабиться.

— Приєднуйся до нас! — гукнув я, підходячи до неї з посмішкою. — Ми замовили піцу, буде весело.

Вона обернулася, її руде волосся гойднулося, як 🔥 полум’я, і посміхнулася тією самою чарівною посмішкою, від якої в мене перехоплювало подих.

— Гаразд, Богдане, я прийду, — відповіла вона, поправляючи шарф. — Але тільки на годинку, у мене ще справи.

Я кивнув, намагаючись приховати радість, що спалахнула в грудях. «Годинка — це вже щось», — подумав я, повертаючись до столу.

Вечірка набирала обертів. Наші одногрупники гучно сперечалися про викладачів, ділилися планами на канікули й підспівували хітам «Мандрів». Я намагався тримати🦊 «Лисичку» в полі зору, але вона завжди відходила трохи осторонь, розмовляючи то з однією дівчиною, то з іншою. Мій друг Кость, високий хлопець із розпатланим темним волоссям і добродушною посмішкою, сидів поруч і розповідав анекдот, від якого вся група реготала.

— Богдане, ти чого такий задуманий? — підштовхнув він мене ліктем. — Давай, розслабся, семестр позаду!

Я посміхнувся, але мої думки були з Лисичкою. Я збирався з духом, щоб запросити її на танець, коли заграла повільна мелодія — стара пісня про кохання, ідеальна для такого моменту. Але Кость випередив мене.

— Підеш танцювати? — гукнув він, підводячись. Його голос був невимушеним, ніби він просто жартував, але в очах блиснула цікавість.

«Лисичка» здивовано глянула на нього, але потім усміхнулася й кивнула.

— Чому б ні? — сказала вона, простягаючи руку.

Моє серце ♥ стиснулося, але змусив себе посміхнутися. Вони вийшли на маленький танцпол у центрі кафе, де вже гойдалися кілька пар. Рудоволоса дівчина поклала руки на плечі Костя, а він обережно обійняв її за талію. Її руде волосся виблискувало під світлом гірлянд, а посмішка була такою щирою, що я не міг відвести погляд. Вони сміялися, щось тихо говорили одне одному, і я помітив, як🦊 «Лисичка» притулилася до нього ближче, коли мелодія стала ніжнішою.

— Ну, Богдане, здається, ти програв, — пожартувала  одна з наших одногрупниць, підсідаючи до мене. — Лисичка вибрала Костя.

Я знизав плечима, намагаючись виглядати безтурботно.

— Та нічого, головне, що вона веселиться, — відповів я, хоча в грудях пекло.

Вечір ішов своїм ходом, але🦊 «Лисичка» й Кость залишалися разом. Вони танцювали ще кілька разів, сміялися, ділилися глінтвейном і навіть сфотографувалися біля 🎄 ялинки в кутку кафе. Я намагався не дивитися в їхній бік, але щоразу ловив себе на тому, що мій погляд повертається до них. «Лисичка» 🦊завжди тримала дистанцію зі мною, з Костем була іншою — відкритою, розслабленою, щасливою.

Коли вечірка закінчилася, я попрощався з усіма й пішов додому, відчуваючи дивну суміш полегшення й смутку. Я зрозумів, що запросив її недарма. Хоча вона не стала моєю, я побачив її справжню — не ту, що ховається за ввічливими відмовами, а дівчину, яка може сяяти, коли відчуває себе комфортно.

Минуло кілька місяців. Весна розфарбувала Київ квітучими каштанами, а я сидів у бібліотеці, готуючись до іспитів. Кость зайшов із широкою посмішкою, тримаючи в руках два стаканчики кави.

— Богдане, тримай, — сказав він, простягаючи мені каву. — Це тобі за те, що витягнув мене з матаналізу минулого семестру.

Я засміявся, беручи стаканчик.

— Та без проблем, Костю. Як 🐂 там у тебе справи?

Він сів навпроти, його очі сяяли.