РОЗДІЛ 10

У кімнаті запанувала тиша, така гнітюча, що здавалася важчою за повітря, обволікаючи кожен куток, кожен подих. Вона пульсувала, немов якийсь живий, нестерпний організм, що стискає горло.

Софія немов скам'яніла, її погляд невідривно вп'явся у старі, посічені часом двері. Здавалося, кожна їхня подряпина, кожна тріщина свідчила про давно забуті події, а зараз вони здригнулися, ніби відлуння нового, потужного удару. Він пролунав повільно, розмірено, без жодної поспішності, наче людина по той бік стіни мала вдосталь часу, не відчуваючи жодного тиску. Було очевидно, що вона абсолютно впевнена: двері зрештою відчиняться, і нікуди не дінуться від цієї неминучості. Ця впевненість нападника була чи не найстрашнішою у всій ситуації.

Олексій, почувши це, ще міцніше стиснув у руці важкий ключ, кісточки його пальців побіліли від напруги. Його погляд залишався нерухомим, прикутим до зловісних дверей. Зовні він здавався холоднокровним, абсолютно зібраним, кожна риса обличчя була ніби виточена з каменю. Проте Софія, яка навчилася читати його, як відкриту книгу, бачила значно більше, ніж просто спокій. Вона відчувала страх – глибокий, майже паралізуючий, який ховався за цією маскою рішучості. І саме цей страх, його прояви, був гіршим за будь-яку безпосередню небезпеку, що чигала за дверима, адже він свідчив про справжній масштаб загрози.

— Хто це може бути?.. — ледь чутно, майже шепотом, запитала Софія, її голос тремтів, намагаючись прорізати цю гнітючу тишу. Вона чекала відповіді, але Олексій мовчав. Його обличчя було напруженим, погляд, який раніше був зосереджений на дверях, тепер ніби загубився в невизначеній точці простору.

За дверима знову пролунав глибокий, спокійний голос, що просочився крізь стару деревину:

— Ти ж знаєш, що це нічого не змінить, ніяке твоє зволікання, жодне приховання не допоможе. —Настала коротка, але напружена пауза, наповнена передчуттям. А потім голос став ще тихішим, майже ніжним, що робило його ще більш загрозливим: — Вона все одно згадає, рано чи пізно.

Ці слова пронизали Софію наскрізь, немов гострий подих холодного вітру. Вона відчула, як по шкірі пробігають мурашки, а серце забилося швидше, немов птах у клітці. Олексій повільно, з якоюсь нерішучою важкістю, повернувся до неї, його очі зустрілися з її, і в них відбилася вся глибина його тривоги.

— Послухай мене уважно, Софіє, — його голос став низьким, майже загрозливим у своїй неприродній спокійності. Це був той самий тон, яким говорять про речі, що можуть зламати світ. — Що б ти зараз не побачила, що б не почув, ніколи, ні за яких обставин не вір йому, щойно він перетне поріг. — Це той чоловік, про якого ти розповідав?.. — тихо запитала вона, її голос був ледь чутний. Олексій, стиснувши губи, лише кивнув головою, його погляд потемнів. — Гірше, значно гірше, ніж ти можеш собі уявити.

І в цей момент пролунав новий удар у двері, цього разу сильніший, жорстокіший, наче невидима сила намагалася вирвати їх із петель. Маленька свічка на столі здригнулася, її полум'я затанцювало, а тіні на стінах засмикалися, оживаючи, приймаючи химерні, лякаючі форми. Софія інстинктивно ковтнула повітря, що застрягло в горлі.

— Олексію… — ледь чутно вимовила вона, намагаючись придушити паніку. Він різко, майже рвучко, підійшов до неї, скоротивши відстань між ними до небезпечної близькості. Цього разу він не залишив жодного простору, жодної можливості для відсторонення. Його руки торкнулися її обличчя, гарячі, напружені, і в їхньому дотику відчувалася непереборна рішучість.

— Ти мусиш мені довіряти, Софіє, зараз це єдине, що має значення, — прошепотів він.

Софія завмерла, її погляд прикутий до його очей. У них вирувало щось глибоке, майже болісне, наче це прохання про довіру коштувало йому більше, ніж будь-яке зізнання, що він міг би зробити. Це було випробування не лише для неї, а й для нього самого.

— Після всього, що сталося між нами?.. — тихо запитала вона, і в її голосі бриніла давня образа, недовіра, що пустила глибоке коріння. Ледь помітний біль промайнув у його погляді, але він швидко зник, поступившись місцем незламній рішучості.

— Особливо після цього, — твердо відповів Олексій, його пальці легенько стиснули її щоки.

Настала тиша, яка здавалася густішою, ніж будь-коли, і знову порушилася знайомим звуком. Двері здригнулися, цього разу голосніше, і від удару по старій деревині повільно поповзла довга, тоненька тріщина, немов павутина, що провіщала неминучий розрив. Софія здригнулася, її тіло охопила внутрішня дрож.

— Він увійде, Олексію, це лише питання часу, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Я знаю, — глухим голосом відповів він.

— Тоді чому ми просто стоїмо, марнуючи останні хвилини?! — її голос став настільки відчайдушним, що вона ледь стримувала крик. Олексій мовчав секунду, яка здавалася вічністю, немов приймаючи якесь надзвичайно важливе, можливо, фатальне рішення. А потім він повільно підняв руку. Ключ у його пальцях спалахнув темним, майже чорним сріблом, відкидаючи зловісне відблиск. Мітка на зап’ясті Софії миттєво відповіла пекучим болем, таким сильним, що вона різко вдихнула, намагаючись стримати зойк.

— Що це?.. — прошепотіла вона крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як паніка починає її охоплювати.

— Це єдиний спосіб сховати тебе від того, що наближається, — його слова звучали майже нерозбірливо.

— Від кого?! — вимагала вона відповіді, її голос піднімався від страху. Настала пауза, наповнена напругою, яка здавалася нескінченною. І тоді його відповідь прозвучала майже пошепки, холодним шелестом, що пронизав до кісток:

— Від тебе самої, Софіє.

Софія навіть не встигла відповісти, не встигла осмислити почуте. Двері раптом затріщали з неймовірною силою, деревина буквально вигнулася всередину кімнати, наче щось по той бік більше не збиралося чекати жодної секунди. Це був останній, рішучий штурм. І тоді Олексій різко притягнув її до себе. Софія вдарилася грудьми об нього, відчуваючи шалений, швидкий ритм його серця, що билося так сильно, що, здавалося, могло вистрибнути з грудей. Його пальці, майже відчайдушно, але не грубо, ковзнули до її шиї, немов шукаючи порятунку в цьому останньому дотику.