РОЗДІЛ 9

Світло зникло різко, ніби його не просто вимкнули, а безжально вирвали з самої тканини реальності, залишивши по собі порожнечу.

Софія задихнулася, і її легені жадібно схопили повітря, коли вона різко розплющила очі. Перед її внутрішнім зором ще мерехтіли якісь уривки, незрозумілі, наче відлуння чужого сну.

Навколо запанувала тиша.

Вона була не простою тишею, яка настає після галасу. Ця тиша була глухою, важкою, наче огорнута щільним, мертвим оксамитом, що поглинав будь-який звук, будь-який натяк на життя. Вона тиснула на барабанні перетинки, викликаючи відчуття ізоляції.

Перші секунди Софія відчайдушно намагалася зрозуміти, де вона знаходиться, її свідомість повільно виринало з якоїсь глибокої, чорної прірви. Кожен нерв у її тілі відчував оніміння, а думки були розмитими.

Потім, крізь цю ватяну млу, вона відчула тепло. Тепло, яке проймало її наскрізь, виходячи від чиїхось чужих, але до болю знайомих рук, що міцно обіймали її. Це був Олексій. Її ім'я, здавалося, ще не повернулося до неї, але його присутність, його сила, були беззаперечними.

Він тримав її так міцно, що здавалося, ніби він боявся, що вона, немов примарна істота, може розчинитися в повітрі будь-якої миті, зникнути безслідно, залишивши його самого. У його обіймах відчувався відчайдушний захист, напруга, що межувала з панікою.

Софія повільно, з великим зусиллям, підняла голову. Її погляд ковзнув по темному простору. Вони були в кімнаті, але це було не звичне для неї місце. Кімната була темною, її вікно було затягнуте важкими, запорошеними шторами, а самі стіни, здавалося, пам'ятали давно минулі епохи. Вона була старою, кожен її куточок дихав віками і забуттям.

На столі біля вікна, що ледь просвічувалося крізь брудне скло, тремтіла маленька свічка. Її бліде, мерехтливе полум'я кидало золотаві, живі тіні на шорсткі стіни, створюючи химерні візерунки, які танцювали в такт легким подихам повітря. Свічка була єдиним джерелом світла, що відважно пробивалося крізь гнітючу темряву.

Повітря в кімнаті було густим і важким. Софія вдихнула і відчула гіркий, в’їдливий запах пилу, що осів на кожній поверхні, просочив собою тканини й меблі. До нього домішувався їдкий присмак диму, можливо, від тієї ж свічки, або, що більш імовірно, від чогось давнішого, що сталося в цій кімнаті. А найсильнішим, найглибшим був стійкий аромат старого дерева, що просочив собою все довкола, наче сама кімната була живим організмом, сплетеним з давніх волокон.

— Де ми?.. — Її голос, здавалося, прозвучав не з її власних вуст. Він був хрипким, слабким, наче вона довго мовчала, або ж щось стискало її горло. Це було більше запитання до себе, ніж до нього.

Олексій не відповів одразу. Він тримав її, а його очі пильно, майже відчайдушно, дивилися на неї. Він перевіряв, чи справді вона тут, поруч, чи не розчиниться, як марево. Його погляд блукав по її обличчю, ніби шукаючи підтвердження її існування. У цьому погляді було стільки болю і полегшення, що Софія відчула, як її серце стискається.

— У безпеці. — Його голос був тихим, але рішучим. У ньому відчувалася якась вимушена стабільність, яку він намагався зберегти для них обох.

Софія ледь помітно, майже невловимо, усміхнулася. У цій усмішці була гіркота і сумнів.

— Це звучить не дуже переконливо, — промовила вона, дивлячись на нього. Її слова були обережними, але за ними ховався глибокий сумнів.

Куточок його губ ледь здригнувся, ніби він намагався відповісти їй усмішкою, але вона так і не проявилася до кінця. Його очі залишилися серйозними, в них застигла важка задумливість, віддзеркалюючи давній біль.

— Для нас це максимум, — тихо сказав він, і в його голосі Софія відчула приреченість, яка змусила її серце стиснутися. Він не просто говорив про фізичну безпеку, а про межу можливостей у їхній ситуації.

Настала пауза, яка розтягнулася на цілу вічність, наповнена лише мерехтінням свічки та стукотом її власного серця. І тільки тепер Софія помітила щось, що раніше здавалося лише частиною її незрозумілого пробудження — він досі тримав її. Його обійми були не просто міцними, а надто близькими, на межі інтимності. Його рука спокійно лежала на її талії, тоді як інша притискала її до його спини, так щільно, ніби відпустити її на мить означало втратити назавжди. У цьому жесті відчувалася якась первісна потреба, що не мала нічого спільного з логікою.

Софія відчула, як її серце починає битися швидше, його ритм прискорився, відбиваючись у скронях. Це було не лише від страху чи здивування, а й від чогось іншого, давно забутого.

— Олексію… — Її голос був лише шепотом, питанням, що повисло в повітрі між ними.

Він заплющив очі лише на секунду, наче її голос, її близькість, завдавали йому фізичного болю. Його дихання стало важким.

— Ти мало не померла, — сказав він, і ці слова пролунали як вирок, як гірка, безжальна істина, що не потребувала підтвердження.

Тиша, яка настала після його слів, була важкою, гнітючою, наче сама кімната затамувала подих. Софія завмерла, її тіло стало нерухомим, а свідомість відмовлялася сприймати почуте.

— Що?.. — Вона насилу видавила з себе це слово, яке було більше схоже на стогін.

Він повільно відкрив очі, і цього разу Софія побачила в них те, що вразило її до глибини душі: страх. Він був справжнім, глибоким, майже первісним, таким, що проникав у саму сутність його єства. Це був страх не за себе, а за неї.

— Ти почала згадувати занадто швидко, — промовив він, його голос був ледь чутним, майже шепотом.

— Я нічого не пам’ятаю, — запротестувала Софія, намагаючись відкинути цю думку, але в її голосі вже бриніли нотки сумніву.

— Пам’ятаєш, — твердо відповів він.

Настала коротка, напружена пауза. Його пальці на її талії трохи сильніше стиснули її, ніби він хотів утримати не лише її тіло, а й її пам'ять.

— Просто уривками, — додав він, і в його словах пролунала якась гірка констатація факту.