РОЗДІЛ 3

Вони йшли мовчки.

Софія тримала щоденник обома руками, ніби він міг зникнути будь-якої миті — або, навпаки, ніби це вона могла зникнути, якщо відпустить його. Холод від обкладинки вже не здавався випадковим; він став частиною цього вечора, так само як темрява і дивна тиша навколо.

Олексій ішов попереду, не озираючись. Його крок був рівний, впевнений — ніби він знав цю дорогу навіть у повній темряві.

— Ви завжди так розмовляєте з людьми? — нарешті сказала Софія. — Через двері, погрозами і загадками?

Він не зупинився.

— Я не погрожував.

— Ви сказали, що я помру.

— Я сказав, що ви перестанете бути собою.

Софія різко зупинилася.

— І це, по-вашому, краще?

Олексій зробив ще кілька кроків, ніби не одразу зрозумів, що вона більше не йде за ним. Потім зупинився і повільно обернувся.

— Значно гірше.

Пауза затягнулася.

Софія підійшла ближче, не відводячи погляду.

— Тоді поясніть. Нормально. Без натяків.

Він дивився на неї уважно, ніби оцінював — не її слова, а її саму.

— Те, що ви бачили у вікні, не було людиною, — сказав він нарешті.

— Це я вже зрозуміла.

— Ні. Ви зрозуміли лише форму.

Софія схрестила руки.

— Добре. Тоді скажіть інакше.

Олексій на мить перевів погляд у темряву, ніби підбирав слова.

— Це слід, — сказав він тихо. — Відбиток того, хто мав померти, але не помер.

Софія відчула, як щось неприємно стиснулося всередині.

— Ви зараз говорите про цей щоденник?

— Я говорю про історію.

Він кивнув на книгу в її руках.

— І про те, що стається, коли її змінюють.

Софія скептично посміхнулася.

— Ви хочете сказати, що я відкрила щось, що… змінює минуле?

— Ви відкрили доказ того, що це вже сталося.

Вона мовчала кілька секунд.

— Це неможливо.

— Як і те, що щойно стояло під вашим вікном.

Він сказав це спокійно, без тиску — і саме тому заперечити було важче.

Вони знову рушили вперед, але тепер повільніше.

Софія говорила не одразу.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Припустимо, я вам вірю. Тоді поясніть, яке це має відношення до… історії?

Олексій ледь помітно всміхнувся.

— Усе.

Він зупинився біля старого паркану і сперся на нього плечем. Його поза виглядала розслабленою, але погляд залишався зосередженим.

— Ви щось знаєте про справу Кирило-Мефодіївського товариства?

Софія насупилась, намагаючись пригадати.

— Загалом. Таємне товариство, середина XIX століття. Арешти. Заслання.

— Офіційна версія, — кивнув він.

— А є інша?

Олексій не відповів одразу.

— Є деталь, яку ніколи не пояснювали, — сказав він нарешті. — Один із тих, хто мав загинути, залишився живим.

Софія нахмурилась.

— Ви зараз вигадуєте.

— Ні. Хтось інший це вже зробив.

Вона затримала на ньому погляд.

— І що змінилося?

— Усе, — тихо відповів він. — Ланцюг подій пішов інакше. Те, що мало закінчитися — продовжилося.

Софія повільно опустила очі на щоденник.

— І це запис того… як було насправді?

— Як сталося після втручання.

Пауза.

— І тут з’являється він.

— Хто?

Олексій подивився прямо на неї.

— Син Бенкендорфа.

Софія різко вдихнула.

— Але… — вона запнулась. — У нього не було такого сина.

— Офіційно.

— А неофіційно?

Він ледь усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла.

— Це вам і доведеться з’ясувати.

Софія роздратовано видихнула.

— Ви знову це робите.

— Що саме?

— Говорите так, ніби знаєте більше, ніж кажете.

— Так і є.

Вона зробила крок ближче.

— Тоді скажіть прямо: що він зробив?

Олексій нахилив голову, ніби вирішуючи, чи варто відповідати.

— Він виправив помилку.

— Яку?

— Історичну.

Софія відчула, як по спині пробіг холод.

— Людина, яка мала померти, залишилася живою, — продовжив він. — І це змінило все, що було після.

Вона мовчала.

— І цей щоденник… — тихо сказала вона. — Чому він у мене?

Олексій зробив крок ближче.

Цього разу вона це відчула.

Відстань між ними стала занадто малою, щоб ігнорувати.

— Бо ви його знайшли.

— Це не причина.

— Ні, — погодився він. — Але це початок.

Софія не відступила.

— А ви? Хто ви в цій історії?

Він дивився на неї довше, ніж потрібно.

— Я той, хто намагається повернути все назад.

— Інакше?

Коротка пауза.

— Інакше те, що ви бачили сьогодні, стане звичним.

Софія ковтнула повітря.

— Таких буде більше?

— Уже є.

Тиша між ними стала важкою.

Десь у далині загавкав собака. Світ на мить здався звичайним — і саме це відчуття було найнебезпечнішим.

— Добре, — тихо сказала Софія. — Припустимо, я вам вірю.

Вона міцніше стиснула щоденник.

— Що далі?

Олексій зробив крок назад, повертаючи між ними дистанцію.

— Ви читаєте.

— І?

— Ми знаходимо місце, де все пішло не так.

Софія підняла брову.

— “Ми”?

Він ледь усміхнувся.

— Ви ж не думаєте, що впораєтесь самі.

Вона затримала на ньому погляд.

— Я ще не вирішила, чи довіряю вам.

— І правильно робите.

Пауза.

— Але часу у вас немає.

Він кивнув у темряву.

— Бо вони вже знають.

Софія відчула, як повертається холод.

— Хто — “вони”?

Олексій відповів не одразу.

— Ті, хто стежать, щоб історія залишалася незмінною.

Вона тихо видихнула.

— І ви проти них?

— Я проти того, щоб хтось вирішував, хто має жити, а хто — померти.

Софія дивилася на нього ще кілька секунд.

Потім кивнула.

Вона відкрила щоденник.