РОЗДІЛ 3

Вони йшли далі, занурені у власні думки, і тільки стукіт кроків порушував тишу нічного міста.

Софія міцно стискала щоденник обома руками, її пальці біліли від напруги. Здавалося, він міг будь-якої миті розчинитися у повітрі, немов примарне видиво, або ж, що було ще тривожнішим, це вона сама могла зникнути, якщо тільки на мить відпустить його. Холод, що проникав крізь обкладинку, вже давно перестав бути випадковим, здаючись тепер невід’ємною частиною цього дивного вечора, нарівні з густою темрявою, що огортала їх звідусіль, і моторошною, майже гнітючою тишею, яка заглушувала всі інші звуки. Кожна сторінка, здавалося, випромінювала цю пронизливу холодність, пронизуючи її до самого серця, і Софія відчувала, як цей незвичайний холод не просто охолоджує її долоні, а й торкається чогось глибоко всередині, передчуваючи якісь незвідані й небезпечні відкриття.

Олексій крокував попереду, не озираючись, його постать майже розчинялася у сутінках. Його крок був рівним, неквапливим, сповненим такої впевненості, ніби він знав цю дорогу напам’ять, навіть якщо світ довкола поглинула непроглядна темрява. Він рухався так, ніби його мета була зрозуміла лише йому одному, а шлях пролягав по карті, яку бачив тільки він.

— Ви завжди розмовляєте з людьми саме так? — нарешті, не витримавши, промовила Софія, і її голос прозвучав у тиші напрочуд дзвінко, навіть трохи роздратовано. — Через щілину у дверях, кидаючись погрозами та загадками, немов це частина якоїсь хитромудрої гри? Невже немає простішого способу донести свою думку?

Він не зупинився, навіть не збив кроку.

— Я не погрожував, — відповів він рівним, майже байдужим тоном, і цей спокій чомусь дратував її ще більше.

— Ви ж сказали, що я помру, — наполягала Софія, відчуваючи, як у грудях наростає відчуття несправедливості.

— Я лише сказав, що ви перестанете бути собою, — уточнив він, і у його голосі прозвучала нотка, яка змусила її на мить завагатися, хоч і не змінила її обурення. Його слова були наче прохолодний вітер, що проникав у найглибші куточки свідомості, викликаючи незрозумілий страх.

Софія раптом різко зупинилася, її серце забилося швидше.

— І це, по-вашому, мало бути краще? Невже втратити себе — це менш страшно, ніж просто перестати існувати? Для мене це звучить як щось значно гірше, ніж смерть, адже смерть — це кінець, а це… це незрозумілий жах, який може тривати вічно.

Олексій зробив ще кілька кроків, перш ніж усвідомити, що вона більше не йде за ним. Здавалося, думки його блукали десь далеко, і він не одразу помітив її відсутність. Потім він повільно зупинився і ще повільніше обернувся, його погляд ковзнув по її напруженому обличчю, затримався на щоденнику в її руках, а потім знову повернувся до її очей.

— Значно гірше, — відповів він, і у його голосі цього разу пролунав відтінок, який змусив Софію відчути, як по її спині пробіг легкий холодок. Це була не просто відповідь, а підтвердження найстрашніших здогадок, що закрадалися у її свідомість.

Пауза затягнулася, наче густа, липка субстанція, що поглинала всі звуки. Кожна секунда здавалася вічністю, наповненою незрозумілою напругою, яка наростала між ними, стаючи майже фізичною. Навіть повітря довкола, здавалося, стало густішим і важчим, ніби саме воно вбирало в себе їхні невисловлені емоції.

Софія підійшла ближче, її погляд не відривався від Олексія. Вона прагнула відповідей, прагнула ясності, яка вислизала, наче дим.

— Тоді, будь ласка, поясніть мені все. Нормально. Людською мовою. Без цих ваших загадок, натяків і таємничих поглядів, які лише збивають з пантелику. Я хочу зрозуміти, що відбувається, що це за щоденник і чому я опинилася в центрі цього всього.

Він дивився на неї уважно, його очі наче проникали крізь її захисні бар’єри, немов він оцінював не її слова, а її саму, її внутрішню стійкість, її здатність витримати те, що він збирався сказати. Це був погляд, сповнений глибокого проникнення, що змушував Софію відчувати себе розкритою, як книга, перед його очима.

— Те, що ви бачили у вікні, не було людиною, — сказав він нарешті, його голос був спокійним, але кожне слово, здавалося, несло у собі прихований зміст, який вона ще не могла розшифрувати.

— Це я вже зрозуміла, — відповіла Софія, роздратована його надмірною обережністю. Вона вже й так була достатньо налякана, щоб потрібні були додаткові натяки.

— Ні. Ви зрозуміли лише форму, — заперечив Олексій, і у його голосі з’явилася така беззаперечна впевненість, що Софія раптом відчула себе ніяково, немов пропустила щось важливе, щось справді ключове. Він говорив так, ніби його знання виходили далеко за межі її уявлень про реальність.

Софія схрестила руки на грудях, її обличчя виражало суміш скепсису та зростаючого занепокоєння. Вона вже відчувала, як її звична логіка починає давати збої.

— Добре. Тоді спробуйте сказати інакше. Поясніть мені, що саме я не зрозуміла, і чому це так важливо. Я готова слухати, але будь ла ласка, говоріть прямо, без цих ваших іносказань.

Олексій на мить перевів погляд у темряву, що їх оточувала, ніби шукав там потрібні слова, або ж просто збирався з думками, перш ніж відкрити їй чергову таємницю. Його мовчання було наповнене власним, незрозумілим змістом.

— Це слід, — сказав він тихо, його голос ледь чутно розчинився у нічній тиші. — Відбиток того, хто мав померти, але з незрозумілих причин не помер. Відлуння події, яка мала статися, але була змінена. Це наче шрам на тканині реальності, який нагадує про те, що щось пішло не так.

Софія відчула, як щось неприємно стиснулося всередині, наче холодний вузол. Це відчуття було схоже на передчуття чогось неминучого і моторошного. Вона згадала моторошний силует у вікні, і її шкіра вкрилася мурашками.

— Ви зараз говорите про цей щоденник? — запитала вона, дивлячись на старий блокнот у своїх руках, наче він був живим. Їй здавалося, що саме він є ключем до всіх цих дивних подій, тим, що зв'язує її з чимось потойбічним.