РОЗДІЛ 2

Софія не рухалася, її тіло ніби вкорінилося в підлогу.

Рука зависла в повітрі, всього в дюймі від холодної металевої ручки дверей. Вона дивилася на темне, масивне дерево, і в цей момент їй здавалося, що її погляд пронизує його наскрізь, досягаючи того, хто стояв по той бік. Можливо, навіть бачила розмиті обриси, що причаїлися у коридорі, хоча розум наполегливо заперечував цю можливість. Напруга натягнутою струною вібрувала в повітрі, не даючи їй ні рушити, ні дихнути вільно.

— Я знаю, що ви його знайшли, — пролунав голос.

Він був спокійний, рівний, на диво позбавлений будь-якої загрози чи емоції. І саме ця моторошна безпристрасність лякала Софію найбільше, пробираючи до кісток. Вона знала, відчувала всім єством: ті, хто дозволяє собі кричати, зазвичай лише намагаються вселити страх, їхня небезпека часто обмежена моментом. Але ті, хто говорить таким тихим, впевненим тоном, зазвичай уже прийняли всі свої рішення, і відступати не збираються. Це був голос людини, яка володіє ситуацією повністю, бездоганно, і саме це відчуття тотального контролю зводило її з розуму.

Софія повільно, ніби в сповільненій зйомці, перевела погляд на стіл.

Щоденник лежав там, розкритий на одній зі сторінок. Його мляве положення, здавалося, промовляло до неї, вимагаючи продовження.

Ніби він чекав цього моменту, своєї черги.

“Відчини.” — це слово пульсувало у її свідомості, майже фізично відчутне.

— Ні… — ледве чутно прошепотіла вона, її голос був тонким, як нитка, і майже загубився у тиші кімнати.

Це було перше усвідомлене, тверде рішення, яке вона прийняла за останні кілька годин, а може, й днів, відколи цей проклятий щоденник з’явився в її житті. Всі попередні дії були рефлекторними, інстинктивними, але це… це було її вибором.

Вона не відчинить. Не зараз. Просто не зможе.

За дверима запанувала тиша — не просто відсутність звуку, а щось набагато глибше, глуха, тягуча матерія, яка, здавалося, тиснула на барабанні перетинки, змушуючи Софію прислухатися до власного шаленого серцебиття, що відлунювало в скронях. Кожна секунда розтягувалася, ставала нестерпно довгою, перетворюючи звичайний проміжок часу на вічність.

Минула секунда, потім друга, яка видавалася довшою за першу.

— Ви робите помилку, — цього разу голос прозвучав тихіше, майже з відтінком втоми, але без втрати своєї впевненості. Цей натяк на розчарування був ще більш загрозливим, ніж пряма погроза.

Софія зробила крок назад, потім ще один, намагаючись віддалитися від джерела цього моторошного голосу. Вести розмову крізь замкнені двері з незнайомцем, який знає про неї більше, ніж їй хотілося б, звучало абсурдно, наче сцена з поганого трилера, але водночас це було надто, небезпечно реально. Кожен її м’яз напружувався, готовий до будь-якої дії, але розум був паралізований страхом і невідомістю.

— Хто ви? — запитала вона, і відразу ж відчула, як її голос зрадницьки здригнувся, видавши всю глибину її переляку. Це дратувало її, але нічого не можна було зробити.

Коротка пауза, яка тривала недовго, але здавалася вічністю.

— Людина, яка може пояснити, що саме ви відкрили. — Відповідь була настільки чіткою, наскільки й туманною, не даючи жодної конкретики, але лише посилюючи відчуття неминучості.

Софія стиснула губи, збираючись з думками. Вона відчувала, що це не просто розмова, а якесь випробування.

— Тоді пояснюйте, — вичавила вона, намагаючись додати своєму голосу твердості, хоча внутрішньо її все ще трясло.

— Не через двері, — прозвучало у відповідь, і ця фраза знову підкреслила всю складність і незвичність ситуації.

Тиша знову накрила простір кімнати, здавалося, вона мала матеріальну вагу. А потім Софія почула тихі, розмірені кроки.

Один.

Ще один.

Він відходив.

Софія завмерла, не одразу усвідомивши, що відбувається. Лише через кілька секунд, коли звук кроків остаточно зник, до неї прийшло розуміння.

Він пішов.

Просто… пішов. Без погроз, без прощань, без зайвих рухів. Ця несподівана відсутність дії була ще більш гнітючою, ніж будь-яка пряма загроза. Вона відчувала себе залишеною наодинці з чимось невисловленим, що висіло в повітрі.

Вона обережно, майже навшпиньки, підійшла до дверей, прислухалася, затамувавши подих. Нічого. Жодного руху, жодного звуку, навіть найменшого шереху. Коридор здавався абсолютно порожнім, хоча секунду тому там точно хтось стояв. Це відчуття порожнечі було оманливим, і Софія це розуміла.

Софія на мить завмерла, її розум шалено перебирав варіанти, не знаючи, що робити далі. Відчинити двері? Запізно, він уже зник, можливо, розчинився в повітрі. Не відчиняти? Але він уже не тут, небезпека, здавалося, відійшла. Чи справді? Вона простягнула руку до ручки — і різко відсмикнула її, наче обпеклася.

Ні. Це було б надто просто, надто поспішно, надто ризиковано. Внутрішній голос кричав про обережність.

Вона повернулася до столу, відчуваючи важкість у всьому тілі, ніби вона тільки що пробігла марафон.

Щоденник. Джерело всіх її нещасть і незрозумілих подій.

Усе почалося з нього, з моменту, коли вона вперше розгорнула його пошарпані сторінки, і, схоже, ним усе не закінчиться. Це було лише початком.

Софія повільно сіла, з глибоким полегшенням видихнувши. Її пальці мимоволі торкнулися обкладинки щоденника, відчуваючи його старість і невідому енергію, що виходила від нього.

— Добре… — прошепотіла вона, звертаючись, здається, до самого щоденника. — Тоді давай по-іншому. Ми зіграємо за твоїми правилами.

Вона перегорнула кілька сторінок — спочатку назад, потім вперед — ніби шукаючи щось, що пропустила, або ж просто намагаючись зосередитися. Її погляд зупинився на записі, який раніше здавався неважливим або просто не привернув достатньо уваги. Рядки були написані тим самим нерівним почерком, ніби викарбувані в її свідомості.

“Він не з’явиться вдруге без знаку. Інакше це буду не я.”