РОЗДІЛ 2

Софія не рухалася.

Її рука зависла в повітрі, так і не торкнувшись дверної ручки. Вона дивилася на темне дерево, ніби могла побачити крізь нього того, хто стояв по той бік.

— Я знаю, що ви його знайшли.

Голос був спокійний, рівний, без жодної загрози. І саме це лякало найбільше. Ті, хто кричать, не завжди небезпечні. Ті, хто говорять тихо — зазвичай уже все вирішили.

Софія повільно перевела погляд на стіл.

Щоденник лежав відкритий.

Ніби чекав.

“Відчини.”

— Ні… — ледве чутно прошепотіла вона.

Це було перше усвідомлене рішення за останній час.

Вона не відчинить. Не зараз.

По той бік дверей запанувала тиша — глуха, тягуча, така, що тисне на вуха і змушує прислухатися навіть до власного серцебиття.

Секунда.

Друга.

— Ви робите помилку.

Цього разу голос звучав тихіше. Майже втомлено.

Софія зробила крок назад. Потім ще один. Вести розмову через двері з незнайомцем уже звучало абсурдно — і водночас надто реально.

— Хто ви? — запитала вона, і відразу відчула, як голос зрадницьки здригнувся.

Коротка пауза.

— Людина, яка може пояснити, що саме ви відкрили.

Софія стиснула губи.

— Тоді пояснюйте.

— Не через двері.

Тиша знову накрила простір. А потім — тихі кроки.

Один.

Ще один.

Він відходив.

Софія завмерла. Усвідомлення прийшло не одразу — лише за кілька секунд, коли звук остаточно зник.

Він пішов.

Просто… пішов.

Вона обережно підійшла до дверей, прислухалася. Нічого. Жодного руху, жодного звуку.

Софія на мить завмерла, не знаючи, що робити далі. Відчинити? Запізно. Не відчиняти? Він уже зник.

Вона торкнулася ручки — і різко відсмикнула руку.

Ні.

Занадто просто.

Вона повернулася до столу.

Щоденник.

Усе почалося з нього. І, схоже, ним не закінчиться.

Софія повільно сіла і глибоко вдихнула.

— Добре… — прошепотіла вона. — Тоді давай по-іншому.

Вона перегорнула кілька сторінок — назад, потім уперед — і зупинилася на записі, який пропустила раніше.

“Він не з’явиться вдруге без знаку. Інакше це буду не я.”

Софія нахмурилась.

— Чудово… ще більше загадок.

Вона провела пальцем по рядках — і раптом помітила дещо.

У кутку сторінки був ледь видимий символ. Той самий, що на обкладинці. Викривлений, ніби намальований поспіхом або тремтячою рукою. Але тепер він виглядав інакше — глибше, ніби втиснутий у папір.

Софія нахилилася ближче — і відчула холод. Той самий, але сильніший.

Вона різко відсмикнула руку.

Світло лампи мигнуло.

Раз.

Другий.

І згасло.

Кімната занурилася в темряву.

— Серйозно?..

Софія підвелася, намагаючись намацати телефон.

— Спокійно… просто електрика.

Пальці нарешті знайшли його. Екран засвітився.

І в ту ж мить вона почула звук.

Ззовні.

Не кроки.

Щось інше.

Метал.

Софія повільно підійшла до вікна.

І цього разу сумнівів не було.

Він стояв там.

Чоловік. Темний силует під тьмяним світлом ліхтаря. Високий. Нерухомий.

Він не ховався.

Навпаки — дивився прямо на неї.

Софія завмерла. Серце глухо билося в грудях.

— Це вже не смішно…

Вона відступила від вікна, але майже відразу різко повернулася до столу.

Щоденник.

Вона схопила його — і завмерла.

Сторінка змінилася.

Знову.

“Не довіряй тому, хто стоїть у світлі.”

Софія повільно підняла голову.

Світло ліхтаря падало прямо на нього. Чітко. Наче навмисно.

— Ти знущаєшся…

Вона знову подивилася у вікно.

Чоловік зробив крок.

Повільно.

У бік будинку.

Софія стиснула телефон сильніше.

І в цей момент він завібрував.

Невідомий номер.

Вона відкрила повідомлення.

“Не відкривайте двері.”

Софія завмерла. Погляд метнувся від екрану до вікна, до щоденника — і назад.

Телефон знову завібрував.

“Він уже приходив. Це не він.”

У грудях щось стислося.

— Тоді… хто?

Вона підняла очі.

Чоловік стояв уже ближче. Занадто близько.

І тепер вона бачила його обличчя.

Чітко.

Неприродно чітко.

Риси почали розмиватися, ніби фарба під водою. Очі стали темнішими, глибшими — чужими.

Софія різко відступила.

— Хто ви?! — цього разу голос прозвучав різко.

Телефон відповів миттєво:

“Той, хто не дасть вам померти сьогодні.”

— Це вже не смішно…

Вона знову глянула у вікно — і ледь не скрикнула.

Чоловік стояв майже впритул до скла.

І усміхався.

Але це не була людська усмішка.

Надто рівна. Надто правильна. Наче намальована.

Софія відскочила назад. Серце калатало так, що заглушало всі інші звуки.

— Добре… добре…

Вона судомно вдихнула і, нарешті, послухалася.

Відійшла від вікна.

Фігура за склом завмерла, а потім повільно повернула голову, ніби шукала її.

— Він… не бачить мене?

Телефон відповів:

“Він бачить те, що хоче бачити.”

— Це звучить ще гірше…

“Слухайте уважно. У вас є кілька хвилин. Він не увійде сам.”

Софія повільно опустилася на стілець, не зводячи погляду з темного вікна.

— Це вже краще…

“Але якщо ви відкриєте двері — це буде кінець.”

Вона різко підняла голову, перевела погляд на коридор.

— Я не відкривала…

“Я знаю. І саме тому ви ще живі.”

Софія стиснула телефон.

— Хто він?

Кілька секунд відповіді не було.

“Те, що залишилося після нього.”

Софія повільно повернула голову до столу.