Поєднані та розбиті долею

Цей вечір, на старій пошарпаній лавочці під кленом, ділили двоє. Вона наполовину лежала поклавши голову на рюкзак. Довге темне волосся ледь не торкалося землі, а темні очі вдивлялись в нічну безодню зіткану із зір. Він – розслаблено сидів, підібгавши одну ногу під себе. Повна протилежність їй. Світле русяве волосся ледь доходило до шиї, а зелені очі блукали по нічній вулиці, будинках і зупинялись на світлі ліхтарів, ніби намагаючись вловити якусь тінь. Вони мовчали. Це мовчання було наповнене сенсом як ніколи. Обоє розуміли, що швидше за все, така ніч більше не повториться. Не для них.  
- Він казав, що любить? – почувся задумливий низький голос, і дівчина на хвилю відвела погляд від неба. 
- А що таке любов? – він захотів заглянути у вічі, але вони знову були направлені не на нього. – Ми не хочемо говорити цих слів просто так. Щоб потім не зробити один одному боляче. Щоб знову не помилитись, – мимолітний погляд відбився від таємничого і такого рідного профілю. – У світі божевілля та лицемірства, це найкраще для обох. – темноволоса продовжила. - Слова мають велику силу, здатну не тільки підняти нас на сьоме небо, а й розбити вщент все, що ми леліяли. 
Він довго нічого не відповідав, вдивляючись у візерунок на стіні будинку на який падало світло вуличного ліхтаря. А вона не підганяла. Вона вивчала зоряну карту, і серце, що ще недавно обіцяло вирватись з грудей, завмирало пропускаючи удари. Він не міг побачити її емоцій. Більше не міг її відчути. Думки, що ще недавно бились у голову ніби злива у вікно, просто зникли. В один момент стало порожньо і настільки тихо, що хотілось вити.  
- А ти… любиш? – здавалось, таке просте питання, але не для неї. 
Вона не могла лицемірити. Не перед ним. Ні. Скільки б не пройшло часу. Ніколи.  
- Я… звикаю, - тихий голос прорізав тишу. – А ти? Ти щасливий?  
Хлопець повернув голову і нахмурився ніби йому задали найважчу задачу на курсі. Він не знав як правильно відповісти. Так, він був щасливий по своєму. Але чи це саме те щастя? Погляд впав на обличчя темноокої, що опустила повіки в очікуванні відповіді.  
- Так, щасливий.  
Ледь помітна усмішка промайнула на її спокійному обличчі, а очі знову були направлені на килим зітканий із зірок та космічного туману. Багато із них вже роки, як… мертві. Але їх легке примарне сяйво і досі вказує шлях всім, хто заблукав. Як в дорозі, так і в думках і спогадах. А коли зникне і їх сяйво, з'являться нові прекрасні живі зорі, світло яких дійде до нас із далеких глибин змушуючи мріяти.  
Їх очі були направлені в небо, коли кілька метеорів показали свої хвостики, змушуючи всіх мрійників та романтиків загадати бажання. Вона загадала його, і залишить тут. На цьому місці і у цьому часі. А він… він просто сумно усміхнувся. Ледь помітне сумне зітхання, було наповнене важкістю невиказаних слів і невиплаканих сліз, але вона піднялась, взяла у руки рюкзак та протягнула йому.  
- Пора, - погляди нарешті зустрілись.  
У її темних очах потопала його надія, а у його світлих – розчинялось її щастя. Вона просто хотіла знати, чи він щасливий. Так. Щасливий. Тихо піднявшись із лавочки, дівчина відірвала погляд від очей, що принесли їй стільки болю, і всього на хвилю повернула їх назад до чорного полотна. Волосся каскадом спало вниз вирівнюючись та накриваючи поясницю.  
- Так, час, - піднявшись прошепотів він. 
Вони мовчки розійшлись. Вона розчинилась у темряві, а він – пройшов під вуличним ліхтарем і, ще раз кинувши погляд на їх місце, зник за кутом. Саме там, на маленькій лавочці під кленом, почалась їхня історія. Саме там вона і закінчилась, залишивши після себе легкий присмак болю та любові. Вони обоє ще довго згадуватимуть ту ніч. Вона – зоряне полотно, під яким творились чудеса і поєднувались серця, пам'ятатиме його… завжди ідеального в своїй неідеальності. Йому ж, ніколи не забути сумної посмішки та темних, як сама ніч очей, що завжди були наповнені надією. Колись, хтось із них повернеться сюди, присяде і заплющивши очі порине у такі болючі, але такі солодкі спогади...