Як Іван, попівський син, женихатися ходив

Трапилося це в акурат на Святу Трійцю у мальовничому селі Великі Лантухи, що розкинулося у підніжжі скелястих сивих гір.

Задумав Іван Попенко, син місцевого попа, оженитися. Та серед усіх сільських красунь обрав собі, їй-богу, найгіршу кандидатуру. Секлета Лемишиха до серця бідолашному парубку припала. І не зупинила ж відчайдуху недобра слава, що про цю білолицю молодицю селом ширилася. Говорили, що чорноброва Секлета  потай відьмувала. Нібито бачив староста, як вона оголеною у ставі купалася, а старостиха достеменно знає, що як пройде Секлета селом, так у всіх файних господинь і молоко скисає.

Проте якою ж неймовірною, прекрасною, неземною здавалася Іванкові його обраниця. Одним словом,  ні в казці сказати, ні пером описати. Така ж вродлива була Секлета. 

Велелюбному Іванку та молодиця так в душу запала: ні їсти, ні пити не міг, якщо хоча б день один її не побачить. Тож і унадився до неї щодня ходити.

То кілограмів з десять моркви їй припре, сам і  накопає в матері на городі!

То гусака щипаного й обсмаленого подарує, знову ж таки потай від матінки.

Карась чищений чи не щотижня був на столі у Секлети завдяки моторному рибалці. І рибу чистити заради неї навчився, щоб вона свої тендітні пальчики не поранила, боронь боже.

Корч столітній викопав перед її огорожею, щоб ніжками своїми білими та ніжними не перечіплювалася через нього.  Отакі-от залицяння були в Іванка, грамотні.

Добре натоптана стежина була до хатини Секлети. Проте гордовита молодиця міцно тримала оборону. Корисні подарунки приймала, а настирному Іванку давала повсякчас відкоша.

– Ти, Іванку, прісно залицяєшся, зовсім не цікаво. От здивуєш мене, тоді й поцілую.

І ходив Іванко понурим  вже ціле літо.

Вирішив піти до свого діда порадитися. Той у свій час знаний був залицяльник.

– Мистецтво залицяння осягнути треба, – радив дід Карпо. – Тут треба бездоганно продумувати кожен свій крок! А здивувати жінку можна квітами, дарунками, увагою. Будь сміливішим, Іване. Жінки й доля люблять хоробрих.

«Ох, ти моя балувана квіточко, як же ключик підібрати до твого гордовитого серденька?» – зітхав скрушно Іванко, йдучи додому.

Але Свята Трійця ніби знаменням для нього була. Напоумило його на відчайдушний вчинок.

Наступного ранку, ще вдосвіта, помолився перед іконами й  тихо вийшов у поле, квітів нарвати. Ромашками, що буяли на полях, мов променисті сонечка, вирішив кохану порадувати. От прокинеться його Секлета, а на підвіконні вже букет сяятиме.  

– Оце порадую свою квітку незрівнянну! – співав собі під носа щасливий Іван.   

Та коли зазирнув несміло у вікно, то здавили його серце підозрілі сумніви.

На білосніжних простирадлах, на м’яких подушках чомусь аж декілька ковдр було накинуто. Ревнощі, мов розпечене залізяччя, уп’ялися в серце. Чи не приймала кохана у себе когось глупої ночі? Не думав, на емоціях діяв. Так прямо у відчинене вікно й поліз.

А коли вже просунувся головою, то закляк у німому жаху. Адже лежав поряд із його милою здоровенний волохатий чорт. Ще й усміхався йому по-дружньому бісів нахаба.

– Ти, Іванку, теє… Наступного разу кабанчика принеси, бо я рибу не дуже полюбляю, – гигикнув розніжений чорт. – А хочеш, приєднуйся до нашого з Секлетою гуляння?

Ще й бездушна Секлета, яка, на біду, прокинулася, додала жару у вогонь:

– Я ж тобі казала, Іваночку, мене здивувати треба, щоб відповіла тобі взаємністю. Якби ж ти був таким незвичайним, як моє чортенятко.  Може,  вип'єш моє чаклунське зілля? Станеш чортом?

Як летів із того хутора Іван  – і не переказати. Сорочку вишиту порвав, штани нові, падаючи, геть забруднив, але ж мчав, мов навіжений, до своєї хати.

А по осені оженився Іван, попівський син, із вродливою та тихою Василиною, сиротою, що його батьку в церкві допомагала. Так і прожили вони довге й щасливе життя. Лишень хатину Секлети Іванко завжди оминав десятою дорогою.

Ця історія створена в рамках челенджу між авторами. В оповіданні використані слова, що були запропоновані авторами й читачами (виділені жирним шрифтом).