День, з якого це почалося

— Паскудство! Ти щось тут бачиш?

• Ні, але це не заважає мені іти вперед!
• Ага, зараз спіткнемося в якусь отруйну рослину та й подохнемо тут.
• Ах, будь оптимістичнішим! Є ліки!
• Ага, треба ще буде до них тоді дожити.
• Як зазвичай. Ну, нам не вперше.
• Тобі не вперше.
• Ну… Це нічого не значить! Подумаєш, помер кілька разів… З кожним може трапитися!
• Дідько, скільки разів ти вже помирав?
• Ну… десь так… Чотири, точно! Це ж моє улюблене число.
• Ага. І це не випадково, так?
• Ну, ще багато разів я ледь не помирав через дівок. Кхм-кхм!
• Порозказуй мені.
• Знову не віриш…

Хоч в Олька і було кілька цікавих пригод, пов’язаних із дівками, та в них не особливо вірили. А ті, хто вірив, були: а) самими учасниками цих подій; б) Автором та художником; в) його дівчиною (всі навколо також здивовані цьому); г) Олею (Оля – дівка, яка сильно любить Олька. Він вважає її відьмою (у неї чорне волосся. Який же ж він стереотипний) і вона трохи його лякає по невідомій причині. Хоча… Причина відома – її почуття гумору. Не те, щоб воно було жахливим, але воно стосувалося його. І це було… Так, з одного боку і весело, а з другого нагадує сильно аніме. Я думаю, що всім ясно, що і до чого. Морозиво, випадкове зближення, незручні моменти і так далі. Весело всім оточуючим, одним словом).

• Та чому ж? Вірю, звісно.
• Не треба тут насміхатися! Гхм!

Вони йшли у печері. В повній темряві. Причини були такими: а) Олько думав, що Руслан скористається своїм зором; б) Руслан вважав, що Олько додумається взяти якийсь ліхтар. Обоє помилилися. Але все одно пішли далі. Так… Їм точно клепки не бракує.

• Я вже встиг поцарапатися чимось!
• А ти що, не в гумаках?
• Олько… Я тебе колись приб’ю за це.
• Дякую, Руслане. Ти дуже дружній.
• Не звертайся, прошу.

Олько в темряві лиш закотив очі.

• О, світло, нарешті.
• Не кажи так, наче тобі не подобається проводити зі мною час.
• Я пішов виключно заради можливості підзаробити. Впіймати якусь пташку і повернути господарю за штуку баксів – легко!
• Ага, ту пташку ще треба спіймати спершу.
• З тобою є я. Тому все буде добре. Невдаха, ха-ха.
• Я не винен, що моя Сила не діє на: а) тварин; б) легенд; в) людей з надлюдськими здібностями, такими як у мене та в тебе; г) дівок, які хочуть мене вбити. Переважно.
• Аха-ха-ха! Я б теж такого, як ти, хотів би забити. Надто багато говориш всякої маячні та багато інфи приховуєш. Хоча… Що мені заважає це зробити зараз?
• Руслане!
• Та приколююся. О, там щось є попереду.
• Нічого не видко мені.
• Не «видко», бо зір не той.
• Ти тут мене образив, чи вказав на те, що ти щойно видозмінив будову свого ока?
• Не знаю, не знаю… Хе-хе…
• Паскудник!
• Аха-ха-ха!
• О, й справді якесь світло.

Нарешті вони вийшли на якусь малу площу, освітлену малою дірою в стелі, що не заважало розгледіти, що там знаходилося. Перш за все, стало видно головних героїв цієї історії.

Олько — простий 15-літній підліток (як і Руслан); з катастрофою каштанового кольору на голові, бо він ніколи не чешеться; звичайне лице, тільки трошки прищаве. Одягнений в чорну футболку з дивним малюнком на ній на короткий рукав, некласично класичні джинсові шорти. І гумаки, звісно, куди ж без них у печеру, в якій є (по якійсь невідомій причині) рослини різного роду: що отруйні, що й лікувальні. Олько в тому не розбирався, бо: а) не любив біологію; б) не міг її терпіти; в) не розумів, нащо вчити ту дурню в школі, коли вона безкорисна як!..; г) ненавидів біологію.

Руслан — майже протилежність Олькові. Своє волосся він таки зачісував, доглядав за одягом (а не тільки за пресвятою кепкою, як Олько. Хоч він і не носив кепки). Мав вуса, через які Олько заздрив йому. Олько ніяк не міг зрозуміти, нащо зістригати ті вуса? Вони ж такі прекрасні! (Як ви зрозуміли, у Руслана було таки більше клепки) Пішов також у шортах та футболці. Та сандалях. (Питання про клепку досі відкрите) Будемо сподіватися, що Життя їх таки чомусь та й навчить.

• Олько…
• Так?
• Що це в біса таке?
• Це? Це пташка.
• Тебе вбити на місці? Що це під тою пташкою?
• Ну…

Пташка сиділа на дереві. Ну, як на дереві? Це більше було схоже на якусь гілку, що стирчала із землі, зігнута в дугу. А на ній сиділа пташка кольорів веселки, яка чимось нагадувала суміш ворона та голуба. А під гілкою спав грифон.

• Це грифон.
• Який ще нафіг грифон? – він тихо гарикнув на нього.
• Як який? Мальований, знаєш. Буквально.
• Знову ти за своє… Гаразд, як мені дістатися до тої пташки так, щоб ця істота не помітила нас?
• Ну… – Олько зробив довгий вдих через зуби. – А варіант відволікти на себе увагу і дати можливість мені впіймати пташку тобі не підходить?
• Уяви – ні. До того ж, чому ти не використаєш Силу, щоб її впіймати?
• Ну, причини такі: а) такі істоти непідвладні моїй Силі; б) якщо я використаю її, то грифон прокинеться і нам всім — можливо — прийде капець.
• І вся робота на мені. Паскудство!
• Тихіше, не буди. Зможеш використати свої здібності, щоб вирубити пташку каменем?
• Гадаю, що так. Але я бачу камінчики лиш по інший бік того грифона. Доведеться обходити.
• Але тихо, не наступи на ніякі гіляки та все в цьому роді.
• Відколи ти так турбуєшся за мене?
• За тебе? Пффф, я хвилююся лиш за себе. Сам знаєш, егоїсти — вони такі.
• Ага, але такі «егоїсти», як ти, турбуються про інших більше, ніж про себе.
• Те, що я тебе тоді врятував кілька разів — чистий збіг обставин.
• Звісно… Стоп, але ж пташка впаде на того грифона.
• А ось тоді я втручуся, не бійся.
• Після таких слів зазвичай настає така велика…
• Ага. Але не бійся, тут є я!
• А після цих слів…
• Іди вже.