Ріжок морозива

Я вже так звикла, що вони ставляться до мене зверхньо. Ніби я другорядна. Так, я працюю з ними у одній багатоповерхівці, але вони сидять за комп'ютерами, а я мию підлогу. Вони кожен день обідають у цьому кафе, а я лише сьогодні. 

Вихідний. Тільки я і моя донька. Сьогодні я куплю їй якнайкраще морозиво. Бо у неї день народження. Я дивлюся як вона радісно смакує його, бігає поміж столиками, даруючи всім свою посмішку. 

За сусіднім столиком сидить поважна жінка, за віком така ж як я. Але вона інша, зовсім інша. Гордо та правильно тримає поставу, смакуючи лосось, який я ні разу в житті не пробувала. 

Плач, так плаче моя донька. Я бачу як її великий ріжок розпливається по сукні поважної дами. О, ні мій єдиний ідеальний день зіпсовано. Я знаю таких як вона. Мені цілий рік доведеться відкладати кошти, щоб відшкодувати їй сукню. 

Жінка різко підіймається і крокує до вбиральні. По дорозі щось запитуючи у офіціанта, вказуючи на нас. Все нас точно зараз виженуть!  Більше нас ніколи не впустять у цей заклад. Мені стає страшно, і соромно. Я закриваю очі, очікуючи скандалу.

Бо я так звикла, бо так було завжди... 

Я знову відкриваю очі і перше, що я бачу, це усміхнене лице жінки перед донькою. Вона простягає їй новий ріжок, кажучи: "ось візьми новий, твій зіпсувався." Ні крику, ні вимог заплати за сукню, а потім я дізнаюся що мій рахунок було оплачено. 

Я так звикла, судити про людей за їх статусом. Але більше не буду, бо людину визначає не статус, а людяність.