Я не потвора

Вона сказала мені: "Подивися на себе, потвора!", якраз в той момент, коли ми стояли навпроти дзеркала. Ми були у ТЦ "Плаза" у одному із бутиків. Я кинув на своє відображення швидким поглядом і замовчав. Казати було більше нічого. Вона все сказала за нас обох. 

   Тоді я навчався на третьому курсі університету і ще не був успішним, зовсім ні в чому. Так, я добре навчався і отримував стипендію, навіть підробляв на фрилансі. Тож гроші були, хоч і не дуже великі. Я був закоханий у неї, у дівчинку з обкладинки журналу. Досі не знаю, чому вона погодилася зустрітися зі мною. Мабуть, думала, що якщо я айтішник, то зможу її потягнути. Але коли почула, що я ще студент, та й побачила мій стиль, а точніше його відсутність, випалила все в очі: "Подивися на себе і на мене, хіба ми колись будемо разом?" - кинула мені в обличчя, і розвернувшись, пішла з купою пакетів. Я витратив на неї всі свої збереження за один день, а вона витратила усю мою довірливість. 

І тепер через двадцять років я впізнав її, коли вона прийшла до мого відділу кадрів у пошуках роботи. Їй уже не завадило б підфарбувати волосся та навести манікюр. Відсутність макіяжу не була їй на руку, і взагалі вигляд у неї був жалюгідний. Її краса зів'яла від відсутності належного догляду. І вона стала сірою, так ж як і усі прохожі жінки на вулиці. 

   Звісно вона не впізнала мене. Хіба можна розгледіти в мені того невпевненого в собі парубка, яким я був 20 років тому. А от я впізнав її, одразу, навіть без краси, без пафосу. Лялька, якою вже, мабуть, награлися, стара і потріпана лялька просить взяти її на роботу. Жалюгідне видовище. 

  Тож як мені поступити? Допомогти їй, чи залишити? Так само як і вона колись мене, тикнувши носом у її жалюгідність. Тоді у мене не було краси, та й зараз немає. Але є те, що в мені було завжди. Я допоможу їй, бо в мені є краса серця. Бо я не потвора, але хіба ми колись будемо разом?

Краса всередині залишається назавжди, краса зовнішня лише питання часу.