Чужі равіолі

   Я сиділа в нашому задрипаному жигулі і дивися на свого Івана. Завжди усміхнений, з своїми невдалими жартами. У нього завжди все добре. Ну Іванчик-дурник. Яке добре може бути, якщо ти йдеш купувати вареники з лівером, а не равіолі з прошуто? 

 ― Прошу, моя панна.  ― каже мені Іван і простягає руку, щоб я вийшла.

  А я не стримуюся і регочу так, що перехожі озираються. Серед них і поважна паночка, що виходить із чорного джипа. Їй відкриває двері галантний чоловік у брендовому одязі. На її обличчі стальна сурова маска. Певно так і має себе поводити справжня леді. 

 ― Відпусти.  ― роздратовано кидаю Івану, що досі тримає мою руку.  ― Розвів тут спектакль як мала дитина.  ― гаркаю обурено чоловіку.

   Він лише розводить руками не розуміючи таку різку переміну мого настрою. А я просто злюся через те, що не живу як та поважна панна, що вийшла з чорного джипа. Хотіла б я поглянути у її щасливі очі, але на ній чорні окуляри. Та ще й он який чоловік поряд, галантний, двері їй відчинив, під руку взяв. А мій Іван все жартує і їздить на задрипаному жигулі.

   Заходимо в той же магазин, що й заможна пара. І, як на зло, вони дійсно обирають равіолі з прошуто. Я аж червонію від заздрості, тримаючи в руках вареники з лівером. Жінка кидає на мене погляд, а я хочу крізь землю провалитися з тими варениками. Ще й Іван поруч вставляє свої недолугі жарти. 

 ― Ну, що Марійка, ти вже все взяла, що хотіла?  ― дивиться на мене Іван так ніжно, а мене вже бісить його така поведінка. 

   Але останньою краплею стає ананас, якого бере галантний чоловік. Як же і мені хотілося того ананасу. 

 ― Так, ананас…хочу ананас.  ― кажу Івану, а сама дивлюся на панночку з джипа.

Іван чухає потилицю і дивиться в свій гаманець. 

 ― Ну, якщо панна бажає… - і знову либиться.   ― Буде їй ананас. 

  От же ж дурник. Яка ж я панночка? Та втім вже ж задоволено посміхаюся і дивлюся на жіночку з джипа дещо переможено. 

"От так, то." - говорю до неї подумки. - "А ви що думали, якщо ми на жигулі їздимо, то вже й ананас собі купити не можемо?"

Трохи заспокоївши заздрість знову гаркаю на Івана.

 ― Ти будеш відчиняти мені дверцята машини? 

 ― Звісно, звісно,  моя цариця.  ― кидає Іван і миттю кидається до дверей.

   Я проводжаю поглядом поважну пані, що теж сідає у свій автомобіль і наостанок усміхається мені. Ну а я гордо пірнаю у свій салон і знову слухаю жарти Іванчика - дурника.

   Але Марійка не знала, що заможна панночка насправді заздрила дівчині із жигулі. Заздрила тій легкості її чоловіка, його простому і ввічливому поводженню із своєю дружиною. Адже її "галантний" чоловік ніколи не називав її панною, а тим паче царицею. І двері він відрив їй тільки через те, що зламалася ручка і їх можна було відчинити лише зовні. Та й під руку він бере її лише показово або через ревність.

Ну а як їх хотілося тих вареників із лівером, таких домашніх, як колись готувала мама у селі. Але чоловік завжди обирає все на свій смак, її думка зовсім не важлива для нього. Його не цікавить той факт, що ананас вона терпіти не може, а любить звичайні яблука. А ще змушена носити чорні окуляри, щоб приховати синець від удару за невдалий жарт.

Панночка із джипа так заздрила простій дівчині із села.

Проживай своє життя, а не заздри чужому. Чуже не завжди краще, а твоє не завжди гірше!