Онтологія зникнення

  Три місяці... Три місяці, як я не бачила тебе, не відчувала твого тепла. Здавалося б, вічність, а водночас – лише мить, застигла у часі, не даючи мені рухатися далі. Відпустити тебе виявилося набагато важче, ніж я могла собі уявити. Це не просто прощання, це ніби відривають частину мене, залишаючи кровоточиву рану.

  Поступово, з кожним днем, я усвідомлюю, що порожнеча в моїй душі, в моєму житті не заповнюється. Вона не просто велика – вона всеохопна, як чорна діра, що поглинає світло і радість. Я намагаюся, чесно, намагаюся жити. Потроху повертаю відчуття смаку до життя, ніби сліпа, що вчиться бачити заново. Почала дивитися фільми, милуватися квітами, відчувати весну на шкірі, ловити вітер, спостерігати за небом... Ці дрібні радощі – мої острівці порятунку у безкрайньому океані смутку. Поступово і повільно я повертаюся до себе, до тієї, якою була до тебе, чи, можливо, до зовсім нової мене, що народжується з попелу.

  Щоразу, коли настає п'ятниця, моя душа за звичкою тягнеться до тебе, наче магнітом, що пам'ятає колишнє тяжіння. Серце вибиває шалений ритм, долоні вкриваються краплинами сподівань, а уява малює картини нашої зустрічі. Це незламний ритуал, мій особистий щотижневий міраж, хоч я і знаю, що наприкінці його чекає лише холодна порожнеча. Ніщо не може заповнити простір моїх обіймів, які досі зберігають пам'ять про твоє тепло, контури твого тіла, аромат твоєї присутності, легкі дотики... Іноді я занурююся в ці примарні зустрічі, і тоді все розгортається наново, вони ніби випалені в моєму мозку і не відпускають. Це не минуле, що спливло, – це жива реальність, що оселилася в моїй свідомості.

  Я не хочу забувати тебе, не зараз. Можливо, колись я зможу відпустити, але не тепер. Це персональне пекло, в якому я живу, але воно наповнене тобою, і це єдине, що робить його стерпним. Кожен день – це боротьба, кожен подих – це нагадування про твою відсутність. І поки що, я просто існую в цій боротьбі, сподіваючись, що одного дня біль перетвориться на світлий спогад, а не на нестерпну порожнечу.

  Це кінець цієї історії, але не кінець мого шляху. Життя безупинно рухається далі, відкриваючи нові горизонти та неочікувані сюжети. Та це буде зовсім інша історія...