Коли зникає дотик

  Я навчилася жити без тебе. Не відразу, не легко, не безболісно. Це був довгий, повільний шлях відвикання від тебе, від нас. Щоденний, виснажливий.

  Пам'ятаєш, як я завжди чекала вихідних? Це були наші дні, наша маленька вічність, наповнена сміхом, планами, твоїми розповідями про все на світі. Тепер звикаю до тиші, до порожнього дому, до кави, яку п'ю сама.

  Найважче було без твоїх обіймів. Я ще й досі відчуваю тепло твоїх рук, їхню ніжність, їхню силу, яка притискала мене так міцно, ніби хотіла розчинити в собі. Це відчуття, як сон – таке реальне, але коли прокидаєшся, розумієш, що його немає. Воно болюче, як фантомний біль, що нагадує про те, чого вже нема. Ти завжди казав, що обійми мають бути серце до серця, і ніжно притискав мене до себе, щоб я відчувала його стукіт. А для мене обійми – це був найглибший вияв любові, найчистіша, найвідвертіша ніжність. Це було моє укриття, мій світ, моє все. І це все затихло...

  Звикала до тиші без твого голосу. Здається, я пам'ятаю кожну інтонацію, кожен тембр, навіть те, як ти промовляв моє ім'я. Іноді я майже чую його у шумі вітру, у шепоті листя, але це лише відлуння, що розчиняється в повітрі, як дим.

  Звикала до відсутності твоїх парфумів, що завжди асоціювалися у мене з відчуттям дому, безпеки, тебе. Тепер інколи я вловлюю схожий запах у натовпі, і серце стискається від болючої ілюзії, від спогаду, що ранить.

  Звикала до тиші без твоєї улюбленої музики, яка часто звучала у наших стінах, створюючи особливу атмосферу. Тепер я сама обираю мелодії, і вони вже не викликають асоціацій з тобою. Але іноді, коли чую твою пісню випадково, вона б'є по серцю з такою силою, що здається, я знову переживаю все спочатку.

  Я навчилася жити без тебе. Це не означає, що мені легко. Це не означає, що я не сумую. Це означає, що я видихаю. Що я дихаю. І що кожна клітинка мого тіла потроху приймає цю нову реальність, відпускаючи минуле по одному спогаду за раз. Це  довгий шлях, і він, можливо, ще не закінчився.     Але я йду. Без тебе...