Урок ціною серця

Мій світ був тихий,  як дзеркальна гладь озера в безвітряний день.. Обмежений колом звичних турбот: робота, діти, кілька близьких душ, що розділяли зі мною вечори. А влітку – ковток свободи, поїздка до друзів у Фінляндію, де впевненість вливалася в мене кришталевим повітрям, де підтримка була такою ж природною, як сонце опівночі. Нові знайомства здавалися зайвими, стосунки – тягарем, якого серце вже не прагнуло.

А потім з’явився він. Його наполегливість була схожа на несміливий стукіт у зачинені двері, а щирий інтерес – на перші промені весняного сонця після довгої зими. Щось у його погляді, у його словах зачепило ту струну, яка, здавалося, давно вже мовчала. І в душі зародилася небезпечна, ризикована думка: "А може… спробувати?"

Зараз, озираючись назад, я бачу ті моменти – маленькі червоні прапорці, сигнали, що кричали про зупинку. Були ті незручні паузи, ті розбіжності, що здавалися дрібними, але насправді були тріщинами у фундаменті. Та коли вже розпалив багаття, хіба легко загасити полум’я, що жадібно пожирає сухі гілки надій? Вогонь палав, зігріваючи і обпікаючи одночасно, засліплюючи розум і підкорюючи серце.

І ось останні два місяці… суцільні гойдалки, де ейфорія злітала до небес, а розчарування кидало в безодню. Кожен день – нова емоційна буря, кожен вечір – спроба зібрати розкидані уламки себе. Чи хотіла б я знову пройти цей шлях, знаючи фінал? Чесно кажучи, не знаю.

Можливо, це гіркий урок, викарбуваний на скрижалях моєї душі. Урок про обережність, про вміння вчасно розпізнавати небезпеку, про важливість прислухатися до внутрішнього голосу, який шепотів застереження.

А може… можливо, це той останній, глибокий подих душі перед тим, як вона знову затихне у своїй звичній тиші. Подих, сповнений і надії, і розчарування, і гіркого усвідомлення швидкоплинності почуттів. І тепер я знову стою на роздоріжжі, з серцем, що пам’ятає тепло вогню, і душею, що прагне спокою засніженої Фінляндії. Час покаже, який вітер понесе мене далі.