Сумна симфонія дощу

 Холодний осінній вітер грався опалим листям під моїми ногами, коли я, сповнена піднесеного передчуття, поспішала на свою ритуальну п'ятницю. Тиждень нарешті поступився місцем омріяним вихідним, а це означало лише одне – зустріч з ним. Небо вже затягнуло важкими свинцевими хмарами, передвіщаючи негоду, але хіба могла якась там гроза зупинити серце, що летіло назустріч коханому?

  Я приїхала, і дощ одразу ринув на місто холодними струменями. Він бив по даху зупинки, змивав фарби осені з пожовклого листя. А його не було. Хвилинна затримка не викликала тривоги, але час тягнувся нескінченно довго. Крапля за краплею холод проникав під одяг, змішуючись із зростаючим неспокоєм. Година… ціла година минула під монотонний шум дощу. Я стояла, промокла наскрізь, і вперше за довгий час відчула не тепло очікування, а холод самотності.

  Нарешті з'явився і він. Його постать виринула з дощової завіси, але на обличчі замість звичної теплої усмішки я побачила напругу. З невідомих мені причин він запізнився і, здавалося, був роздратований. Його перші слова були сповнені виправдань, а потім… потім прозвучала нотка невдоволення, звернена до мене. Він сердився, що йому довелося пояснювати своє запізнення.

  Хіба це могло стати приводом для сварки? Серед цієї осінньої негоди, після довгого очікування під холодним дощем, його роздратування впало на мене, як ще одна крижана крапля. Моє серце, що так радісно билося на початку подорожі, раптом стиснулося від нерозуміння та образи.

  У той момент, серед шуму дощу та його сердитого голосу, щось у мені надломилося. Це не була велика сварка, не було гучних слів чи звинувачень. Але в цій дрібній, здавалося б, неприємності, прозвучав тривожний дзвіночок. Холодний осінній вечір раптом став метафорою чогось більшого, ніж просто запізнення. І гіркий присмак дощу на губах здався передчуттям майбутньої осені вже в наших стосунках.