Пробудження

  Шість місяців… пів року, витканих із вибухів. Не гучних, руйнівних, а таких, що народжуються від зіткнення двох сердець. Вибухів сміху, несподіваних одкровень, гарячих дотиків і палких поцілунків. Кожні вихідні ставали для мене паломництвом до нього – мого бажаного, мого коханого, мого пристрасного.

  Потяг ставав крилатим конем, що ніс мене крізь час і відстань до його обіймів. А там… там був мій світ. Світ, сповнений його ніжності, що огортала, як теплий плед у зимову негоду. Світ його турботи, відчутної в кожному слові, кожному жесті. Світ його уваги, що ловила кожну мою думку, кожен мій погляд.

  Я купалася в цьому океані почуттів, насолоджуючись кожною миттю, кожною секундою, проведеною поруч. Час біг невблаганно, але в його присутності він втрачав свою владу. Кожна наша розмова здавалася вічністю, кожна прогулянка – казковою подорожжю.

  А потім приходила неминуча мить прощання. І кожне "до побачення" звучало в моїй душі як "прощавай назавжди". Серце стискалося від передчуття розлуки, але водночас воно було сповнене теплом спогадів про пережиті миті.

  Цей чоловік… він розбурхав у мені цілий вулкан невідомих досі почуттів. Він відкрив у мені глибини пристрасті, про які я й не здогадувалася. Він розбудив у мені жінку, здатну віддавати стільки тепла, стільки ніжності, стільки любові, що це здавалося неймовірним. Я розквітала під його поглядом, як квітка під лагідним весняним сонцем.

  І ось тепер… це важко. Неймовірно важко приборкати в собі цей ураган почуттів, цю бурю емоцій. Важко змиритися з тим, що ця казка добігла кінця. У душі вирує протест, серце благає залишитися, затримати цю мить.

  Але… коли кохаєш, по-справжньому кохаєш, ти мусиш відпустити. Відпустити з вдячністю за подароване щастя, за розбуджені почуття, за кожну мить, що назавжди залишиться в глибині серця. Відпустити з вірою в те, що спогади зігріватимуть у холодні вечори, а тепло його любові залишиться невидимим, але вічним відбитком на моїй душі.

  І хоча біль розлуки гострий і пекучий, у глибині серця жевріє тиха надія. Надія на те, що колись… можливо колись… наші шляхи знову перетнуться. А поки… я нестиму в собі цей дорогоцінний скарб – спогади про пів року суцільних вибухів любові.