Закон неблокованих сердець

Його жест став мовчазним, але таким красномовним вироком моїм почуттям. Я бачила його востаннє. Він йшов швидко й упевнено, крокуючи до свого будинку. Моє серце розривалося від почуттів і усвідомлення, що зараз його силует сховається за будівлями, і це буде кінець…

За три дні до…

Серце моє завмирало в солодкому передчутті. Кінець тижня… наші останні вихідні перед його довгою поїздкою. Я чекала з трепетом і уявляла кожну хвилину, яку ми проведемо разом, кожен дотик, обійми, які я любила до нестями. Я уявляла, як ми гулятимемо парком, тримаючись за руки, як сміятимемося над якимись дрібницями, як його пес радісно стрибатиме навколо нас, об’єднуючи нас своєю безмежною енергією. У мене мав залишитися його пес, якого я полюбила за добросердний характер і милі очі, він мав нагадувати про нього щоразу й не затьмарити туги нашої розлуки. Пес ніби був частинкою його, маленьким пухнастим нагадуванням про нашу близькість.

Але доля зіграла зі мною жорстокий жарт. Непорозуміння, дрібне, але таке болюче, мов гостра шпилька, вкололо моє серце, коли він не пожалів емоцій, щоб показати своє невдоволення чужими діями, і не подумав про мої почуття. Напруга зростала, стискаючи груди, і світ почав плисти перед очима; ти мовчав, і я розуміла, що не буде ні повідомлень, ні дзвінків. Після останньої розмови мене несподівано накрив гіпертонічний криз, про який я не здогадувалася, змусивши боротися за кожен день мого життя й долати біль, розпач, нерозуміння ситуації, яка склалася.

І ось, вихідний, який мав стати нашим, я вийшла з маршрутки, усе ще слабка й розбита, маючи справи, як на біду, саме в цьому районі, де він жив. І побачила… Його. На протилежному боці вулиці. Він йшов, тримаючи на повідку пса. Моє серце на мить завмерло, а потім шалено забилося в грудях. Інстинктивно моя рука потяглася до телефону. Я набрала його номер, сподіваючись… на що? Почути бажаний голос, пояснення, хоча б щось…

Він зупинився. Витягнув телефон з кишені. Подивився на екран. І… спокійно поклав його назад. Цей жест, холодний і відсторонений, пронизав мене гостріше за будь-який біль.

Пальці самі собою забігали по клавіатурі, набираючи повідомлення. Слова виривалися з душі, сповнені розгубленості, болю, запитань. Але щойно я усвідомила його вчинок, сенс у цих словах зник. Вони здалися мені криком у порожнечу. З гіркими сльозами, що котилися по щоках, я видалила всі повідомлення, усі ці недомовлені слова, усі невиплакані емоції.

Ця картина – він, що відвертався від мого дзвінка, – закарбувалася в моїй пам’яті. Вона поставала перед моїми очима знову й знову, особливо в ті моменти, коли я з останніх сил боролася за себе, за своє здоров’я, за своє існування. І тоді я зрозуміла одну гірку істину: коханих людей не блокують. Їх не ігнорують. Їх чують. І їхнє серце завжди відкрите для того, хто йому дорогий.