Зв'язок

Ворон знав, що таке зграйність.

Він жив у зграї. Не тому, що любив компанію. А тому, що без зграї — ти здобич. У зграї ворони розуміють одне одного без слів. Один крик — «небезпека». Другий — «їжа». Третій — «летимо». Усе просто. Усе чітко. Жодних непорозумінь.

Люди теж жили у зграях. Великих, галасливих, нескінченних. Але Ворон помітив: що більше їх було навколо — то менше вони чули одне одного.

Він спостерігав за одним столом у ресторані.

Чотири людини. Чотири тарілки. Чотири телефони. Сиділи поруч. Їли ту саму їжу. Дихали тим самим повітрям. Але були на чотирьох різних планетах.

«Цікава річ» — подумав Ворон. «Вони прийшли сюди разом. Вибрали один і той самий вечір, один і той самий стіл. Це ж мало означати: „ми хочемо бути разом“. Але ні. Вони хочуть бути поруч. „Поруч“ — це не „разом“. „Поруч“ — це коли тіла на одному стільці, а душі — у чотирьох різних додатках».

Один — листувався з кимось, кого тут не було. Друга — дивилася відео, яке не мало жодного відношення до людей навпроти. Третій — прокручував стрічку, у якій чужі життя були цікавіші за життя тих, хто сидів поруч. Четверта — фотографувала їжу. Не для них. Для тих, кого тут не було.

«Ви створили струм зв'язку, який проходить крізь усе» — подумав Ворон. «Ви можете поговорити з людиною на іншому кінці планети за одну секунду. Але ви не можете поговорити з людиною навпроти вас за цілий вечір. Ви зв'язали весь світ — і розірвали зв'язок із тим, хто поруч. Ви маєте тисячу друзів онлайн і нуль за столом».

Ворон бачив це не лише в ресторані.

Він бачив це у квартирці на п'ятому поверсі. Чоловік і жінка. Вони спали в одному ліжку. Їли на одній кухні. Ділили один дах. Але між ними — стіна. Не з цегли. З мовчання.

Він не питав, як її день. Вона не питала, як його. Не тому, що не цікаво. А тому, що колись питала — і отримала «нормально». І він колись питав — і отримав «нормально». І після ста «нормально» вони вирішили, що питати більше немає сенсу.

«Ви боїтеся не відповіді» — подумав Ворон. «Ви боїтеся питання. Бо питання — це двері. А за дверима може бути все що завгодно. І ви не хочете знати, що саме. Тому ви кажете „нормально“ й зачиняєте двері. І живете так роками. Поруч. Але не разом. Як два дерева в одному горщику, у яких коріння переплуталося, а гілки ростуть у різні боки».

Ворон злетів. Він летів над містом і бачив тисячі вікон. У кожному — люди. Поруч одне з одним. Але не разом.

«У мене є зграя» — подумав Ворон. «Ми не розмовляємо про почуття. Ми не обіймаємося. Ми не питаємо „як ти?“. Але коли один з нас каркає — інші чують. І летять. Бо ми знаємо: крик — це не слова. Крик — це присутність. А присутність — це єдиний зв'язок, який справді працює. Не „я думаю про тебе“. А „я тут“. Просто — тут».

Ворон сів на дах. Десь у місті тисячі людей лежали поруч і не торкалися одне одного. Тисячі людей тримали телефони й не тримали тих, кого любили.

«Ви винайшли безліч способів говорити» — подумав Ворон. «І втратили єдиний спосіб чути. Не вуха. Серце. Але серце не має Wi-Fi. Воно має тільки присутність. А ви — відсутні. Навіть коли ви тут».

Каркнув. Один раз. У темряву. Може, хтось почує. Може, ні.

Але він — був тут.