Глава 12. Епілог: якщо пощастить — повертаються

Минув рік, а може десять чи навіть кілька десятиліть.

У місцях між дорогами час поводиться дивно. То біжить уперед, то повертається.

Третій стіл і далі стояв порожній. Ніхто за нього не сідав.

Колись один дуже впевнений у собі алхімік спробував, але стілець чемно відсунувся і алхімік сів на підлогу. 

На барній стійці сидів чорний кіт і наливав ель. Не питай, як він діставав до верхньої полиці. У кожної таверни мають бути свої таємниці.

З туману прийшов новий клієнт.

Справді новий. Не такий, як той мовчазний за третім столом. 

Новий клієнт був загорнутий у плащ кольору мокрої кори. Плащ був надто довгий, тягнувся по підлозі й лишав за собою дрібні блискучі лусочки. Вони танули майже одразу.

Волосся в нього було білеі довге, вуха — загострені, але не по-ельфійському. Надто тонкі. Очі — темно-зелені, а на шиї під шкірою ледь блищала луска.

Людина?

Ні.

Істота?

Так.

Яка саме?

Та хто ж його знає.

Кіт поставив кухоль перед ним, потім лапою підсунув дощечку з цінами і клієнт кинув на стійку монету.

Клієнт зробив ковток і сказав.

— Мені казали, що тут можна почути історію.

Кіт дивився.

— Або залишити її.

Кіт дивився уважніше.

— Я не знаю, скільки часу йшов. У моєму морі ніч тривала роками.

Він подивився на порожній третій стіл.

— Тут на когось чекають?

Кіт нахилив голову.

— Так і думав. Я зачекаю, — сказав він.

Кіт позіхнув.

— Так, розумію. Тут усі чекають.

І тоді двері відчинилися. Це були маленькі дверцята в стіні біля каміна, яких ще хвилину тому не було. 

А це вже показник.

З-за них почувся занадто красивий спів.

Пісня була прекрасна, адж до третього рядка. Потім із-за тих самих дверцят почувся жіночий голос:

— Ліорене, заткнись.

Навіть кіт перестав вдавати байдужість. І тоді за маленькими дверцятами пролунав басовитий сміх.

— Відійдіть, — сказав він. — Двері відчиняються всередину.

— Вони щойно були назовні, — сказав інший.

— Передумали.

— Якщо це знову комора з гарбузами, я розвертаюся.

— Не розвертаєшся, — відповів низький жіночий голос.

Із дверцят долинув сильний голос:

— Очам своїм не вірю. У нас справді новий клієнт?

Кіт нявкнув.

— І ти вже взяв оплату?

Друге нявкання.

— Ну звісно.

Басовитий сміх знову прокотився залом.

— Це ж не просто ехо, правда? — прошепотів новий клієнт.

А я що тобі скажу? Я ж не псував тобі книгу з самого початку, щоб тепер усе пояснити в епілозі.

Може, це справді вони. А може, тільки відлуння дороги, яка скучила за їх голосами. Може, таверна час від часу сама відчиняє двері й слухає ті моменти, де її люди ще сміються, сваряться, живі й майже неушкоджені.

Може, двері щойно привели їх додому. А може, це тільки початок іншої історії.

Ти ж уже знаєш, як воно буває. Назад дороги нема. Бо історії в цій таверні не закінчуються.

Вони просто іноді ідуть і, якщо пощастить…

Повертаються.