Глава 11 Останній кухоль елю: дорога для тих, чиї історії вже скінчились

Останній кухоль елю ніколи не наливають просто так.

У Срібній кістці останній кухоль означає: хтось іде.

Кухлі стояли на полиці впорядковані.

Хазяїн дивився на тебе й сказав:

— Допивай.

Та ти не поспішай. Останній кухоль і не можна пити швидко.

Раптом двері тихо відчинились і за ними нарешті стояв ранок. Дорога перед таверною більше не була порожня.

Вона лежала рівно, темна й мокра, і на ній уже проступали сліди: чоботи, копита, лапи, колеса, сліди чогось із надто великою кількістю пальців.

Сліди з’являлись самі собою й одразу зникали, ніби хтось ішов там давно, дуже давно, і дорога згадувала.

Ілліан розгорнув карту.

Дороги на темному папері цього разу не ворушилися. Вони всі вказували в один бік, на край, де папір мав би закінчитись, світилось маленьке срібло.

— Туди, — сказав він.

Хазяїн не дивився на карту, тільки на тебе.

— Допив?

Ти поставив кухоль на стіл.

Шинкар повільно обійшов бар. І коли він вийшов, то стало дещо помітно.

За баром він був хазяїном. У залі — кимось іншим.

— Ти мав чекати, поки я сам скажу. Але тобі ж завжди треба зіпсувати момент.

Ліорен повільно підняв палець.

— Перепрошую. Але що саме відбувається?

Хазяїн заплющив очі.

— Не зараз, — сказав він.

І вперше за весь час ти заговорив.

— Пора, Ейране.

Срібна кістка над баром засвітилася м’яко.

Ліорен завмер із відкритим ротом, Сухоброд впустив олівець, Руда повільно повернула голову. Варра не виглядала здивованою, а сокріше так, ніби нарешті отримала підтвердження тому, що давно не хотіла формулювати. Морен опустив очі.

Хазяїн стояв нерухомо, а потім сказав:

— Я ненавидів, коли ти так мене називав.

— Знаю.

Ейран — бо після такого вже трохи нерозумно вдавати, що ми не почули, як його звати, — подивився на тебе з злістю старого друга.

— Ти міг почати менш театрально.

— Ти стільки часу вдавав шинкаря.

— Я шинкар.

— Я прийшов по тебе. Не по шинкаря, а саме по тебе.

Ейран довго дивився.

— Ти заблукав.

— Ти сам знаєш: ключі рідко приходять випадково.

Морен тихо сказав:

— Ключі?

— Колись у дороги були ключі, — сказав Ейран нарешті. — Вони відкривали напрямки, коли дорога ще нікуди не вела. Без них можна було ходити, а ось повертатись — не завжди.

Морен дивився на тебе.

— Ти був ключем.

— А зараз? — спитала Варра.

— А зараз він просто старий дурень, який влаштував сцену.

Ти глянув на нього.

— Це говорить чоловік, який сховався за баром на кілька століть.

Руда всміхнулася.

— О, я знала, що з ним щось не так.

— Ти всіх підозрюєш, — сказав Ліорен.

— І часто маю рацію.

Варра поклала долоню на карту.

— Якщо він прийшов по тебе, значить, дорога справді кличе.

— Дороги часто кличуть, — сказав Ейран.

— І ти часто не йдеш.

— Бо хтось має тримати таверну.

Срібна кістка над баром тихо дзвякнула.

Ейран підняв на неї очі.

— Не втручайся.

Ейран узяв кухоль зі столу.

— Останній кухоль, — сказав Ейран.

Всі притихли.

— Для тих, хто йде, — продовжив він. — Для тих, хто лишається, для тих, хто вдавав, що прийшов випадково. 

Він зробив ковток і передав його далі.

Потім подав кухоль тобі.

Ти взяв його.

Коротко торкнувся пальцями дерева, ніби вітався зі старим столом.

Зробив другий ковток.

Потім кухоль пішов далі.

Сухоброд випив і здивувався.

— Це дуже хороший ель.

Хазяїн образився.

— А до цього ти що пив?

— Теж хороший. Але цей… інший.

— Він останній, — сказав Морен.

Коли бард зробив ковток, то завмер.

— О.

— Що? — спитав Сухоброд.

— Я щойно зрозумів, чому всі старі балади брешуть.

— Через бардів? — спитала Руда.

— Через те, що правда ніколи не вміщається в риму.

Коли ель нарешті скінчився — всі почали збиратися.

Ейран стояв за баром, провів рукою по стійці і старе дерево тихо скрипнуло.

Невдоволено.

— Я знаю, — сказав він. — Ні, це не назавжди.

Ейран зняв зі стіни старий темний плащ. Цей плащ висів так давно, що більшість гостей вважала його частиною стіни. 

Накинув на плечі,взяв ключ і підійшов до дверей.

Кіт не посунувся. Вони подивились одне на одного.

— Ти лишаєшся, — сказав Ейран. — Таверні потрібен сторож.

Кіт позіхнув.

— Не роби вигляд, що тобі байдуже.

Кіт встав, підійшов до стійки і застрибнув на неї і залишився там.

Ейран видихнув.

— Дякую.

Ліорен йшов останнім з таверни, потім зупинився і навіть не всміхнувся.

— А якщо ми не повернемось? — спитав він.

Ейран подивився на нього.

— Тоді про тебе складуть ще гіршу пісню.

Ліорен подумав.

— Це неприпустимо.

— От і мотивація.

Бард усміхнувся і вийшов, а Ейран подивився вперед.

За дверима ранок уже не був спокійним. Він розтягнувся в довгу світлу смугу, що вела туди, де на карті було порожнє срібне місце.

Десь далеко стояли силуети.

Ти ж знаєш, дороги починають з маленького, а потім раптом ви натрапляєте на пророцтво, інших героїв і проблеми. І хтось навіть запитає, чи не можна змінити стежку.

А не можна.

Інакше не було б історії.

Дорога прийняла їхні кроки.

Таверна лишилась позаду, але двері не зачинились одразу. Вони лишалися прочиненими, поки постаті на дорозі ставали все меншими.

Спершу зникли деталі, потім дорога зігнулася і всі зникли.

Чи повернуться вони?

О, цього не знає навіть таверна.

А таверна знає багато.

Знає, скільки королівств падало через програний спір.