Глава 10 Той, хто ставить крапку в легендах

Світанок так і не настав повністю.

За вікнами стало сіріше, але не світліше. Дорога перед дверима була порожня.

А це вже погано, бо дороги не бувають порожніми. Навіть коли на них нікого немає, вони все одно кудись ведуть. А ця виглядала так, ніби й дорогою вже не була.

Хазяїн час від часу дивився на тебе. Наче перевіряв, чи ти досі граєш.

Наче думав, скільки ще дозволити цій виставі тривати.

— Ти сказав: одна історія, — нагадав бард.

Ілліан поклав долоню на карту.

Лінії на темному папері сіпнулися. Деякі дороги поповзли ближче до позначки срібного ребра в центрі. Одна тонка чорна лінія, майже непомітна, торкнулася краю таверни й одразу відскочила, ніби обпеклась, а кіт зашипів.

— Вони збирають незавершене, — сказав він. — Історії, які залишились живими.

Срібна кістка над баром потемніла.

— Хто?

— Я не знаю імені.

— Тоді що знаєш?

Картограф провів пальцем над однією чорною лінією.

Вона здригнулася.

— Його називали по-різному. У Порожній Канцелярії — Закривачем справ. У мертвих архівах — Білим Архіваріусом. На дорогах — Тим, Хто Рівняє. У кількох старих містах його взагалі вважали святим покровителем порядку.

Морен тихо сказав:

— Він не вбиває людей. Він просто закінчує незавершене.

Хазяїн дуже повільно взяв рушник, склав і поклав на стійку, коли двері таверни відчинились.

О, так, ти вже певно помітив —  двері в Срібній кістці мали дуже погане почуття гумору.

На порозі стояв гість. Він був високий у темно-сірому плащі без жодної прикраси. Вік його було важко назвати. Але його очі були чорними, а в руках знаходилась тонка біла книга.

Чоловік переступив поріг і кіт зашипів.

— Ти зарано, — сказав хазяїн.

Гість подивився на нього.

— Ні. Цього разу я прийшов вчасно.

— У нас зачинено.

— Двері були відчинені.

— Вони помиляються.

Гість пройшов до середини зали, зупинився і подивився на тебе.

— Ключ, — сказав він.

Хазяїн поклав руку на стійку, дерево під його пальцями ледь скрипнуло.

— Це не його справа.

Гість не обернувся.

— Це завжди була його справа.

Ти мовчиш? Мовчання в таких ситуаціях: як золото, так і прокляття.

Гість повернувся до хазяїна.

— Ти все ще ховаєшся.

— А ти все ще читаєш чужі історії.

— Я прийшов закінчити.

І він поклав білу книгу на стіл.

Перед тобою.

— Я прийшов закінчити.

Він обвів поглядом зал.

—  Проклятий бард, найманка з обпаленим мечем, капітанка, що продала шторму своє ім’я, мисливець, який боїться води і некромант, який не міг відпустити.

Потім знову повернувся до хазяїна.

— Бачиш? Усі вони вже стали просто назвами.

— Обережніше, — сказав хазяїн.

— З чим?

— З їхніми історіями.

Срібна кістка над баром потемніла ще більше.

— Ти знаєш правила, — сказав хазяїн.

Гість розгорнув білу книгу і всі її сторінки були порожніми.

Сухоброд примружився.

— Це книга обліку?

— Ні, — сказав Морен тихо. — Це книга стирання. Є такі дуже старі речі. Їх робили для зведення різних версій в одну. Якщо вписати туди одну, всі інші варіанти історії зникнуть.

Бард побілів, бо тепер дійшло.

Ти ж знав, чи не так? Легенди живуть тільки тоді, коли у них багато голосів. А таверна стоїть на історіях так само, як корабель на воді. Не буде їх, то не буде і її.

Гість дістав перо.

— Я поставлю нарешті крапку, — сказав він.

— У мене на це алергія, — відповів хазяїн.

— На кінець?

— На людей, які думають, що можуть його диктувати.

Гість нарешті повернувся до нього повністю.

— Ти втомився.

І він сказав це дуже тихо, майже лагідно.

— Ти стоїш тут століттями, — сказав гість. — Миєш кухлі, слухаєш чужі історії, прикидаєшся, що це твій вибір, а не покарання. Я прийшов звільнити тебе, ти був героєм надто довго.

Хазяїн мовчав.

— Звільнення від тебе завжди схоже на похорон, — сказав хазяїн.

— Бо всі історії мають бути поховані.

Він написав на першій сторінці:

Чоловік без імені був один.

Слова спалахнули і таверна здригнулася. І тоді сталося щось страшне.

Зі стіни зник щит. Тепер там лишилась світліша пляма пилу.

Срібний Вовк — вигадка лісових сіл.

Десь у каміні завив вовк. Він не був справжнім, радше пам’ять про нього, а потім звук обірвався.

Руда кинулась вперед і цього разу хазяїн не встиг сказати “ні”.

Вона вдарила мечем по книзі, лезо спалахнуло червоним, та книга не згоріла. Тільки меч відкинуло назад, і Руда врізалась плечем у стіл, але не випустила руків’я.

— Я ненавиджу книжки, — сказала вона крізь зуби.

Гість навіть не підняв очей.

— Ти не можеш розрубати те, що вже записано.

— Можу спробувати ще раз.

— Ні, — сказав Морен. — Він живиться цим і тільки міцніє.

— Чудово, — сказала Варра. — То не бити?

— Треба розповідати.

Ліорен підвів голову. На обличчі в нього вперше за довгий час не було дурної усмішки.

— Я можу, — сказав він.

Кістяний Лицар не існував.

Біля дверей щось дзенькнуло і на підлогу впала біла кістяна пластина.

Хазяїн оперся рукою на бар, а старий шрам на його руці побілів.

— Ліорене, — сказав Морен.

Бард вдарив по струнах.

— У Чорному Лісі, — сказав Ліорен, — вовки не їли дітей три ночі. Бо дехто прийшов в той ліс і вожак вовків зник.

З каміна знову завило.

Гість підняв очі.

— Бард.

— Тричі проклятий, — сказав Ліорен. — Не забувай титул, якщо вже грубиш.

Він заграв швидше.

— У Північній битві біла кістка була не просто обладунком. Вона була символом, щоб мертві не повертались назад.. Непрактично? Так. Незручно? Але існував він, як бачиш, достатньо вперто, щоб ти досі нервував.