Глава 9 Одна історія до світанку

Ніч перед дорогою завжди поводиться якось інакше.

Ти, новий клієнте, можливо, думаєш, що дорога починається тоді, коли хтось відчинить двері і каже щось дурнувате на кшталт: “Ну, час вирушати”.

Ні.

Так починаються погані п’єси, дешеві балади й подорожі людей, які ще не знають, що забули найважливіше. Може ніж, чи карту, чи свій здоровий глузд, але його взагалі рідко беруть із собою, тому не рахується.

Справжня дорога починається раніше. 

Варра довго стояла біля вікна, а потім нарешті відвернулась від нього.

— Щось змінилося, — сказала вона.

Шинкар глянув на неї.

— Нічого не змінилося.

Руда підняла на нього очі.

— Коли люди кажуть “нічого не змінилося”, то…

Капітанка торкнулась бурштину на шиї. Чорнильна лінія всередині каменю сіпнулася.

— Рухається, — вимовила вона.

— Варро, — сказав шинкар.

— Не треба.

— Ти не знаєш, що я скажу.

— Знаю.

— Ні.

— Ти скажеш: “не сьогодні”.

Хазяїн мовчав.

— А потім: “дороги брешуть”.

Він досі мовчав.

— Потім додаш: “це може бути пастка”.

Кіт лизнув лапу.

— І десь між цим усім вставиш щось дуже мудре, щоб усі не подумали, ніби ти просто не хочеш, аби я йшла.

Хазяїн нарешті сказав:

— Це може бути пастка.

Руда тихо хмикнула.

— Один пункт вже є.

— Я довго чекала, — сказала Варра і повернулась до вікна.

Голос у неї був надто спокійний. Ти ж знаєш, що це означає?

Коли люди кричать, їх ще можна зупинити. Коли вони говорять рівно, то вже все вирішили.

— Варро, — сказав Ліорен, і в його голосі зараз не було жодної дурості.

Вона всміхнулася краєм рота.

— Я піду.

— Куди? — спитала Руда.

Хоча й так знала.

— Туди, де закінчилась карта.

— Карти брешуть, — сказав хазяїн.

— Тому я нарешті піду й перевірю сама.

— Ні, — сказала Руда.

Варра подивилася на неї.

— Ти мені не вказуєш.

— Я не вказую. Я кажу, що сама ти не йдеш.

Ліорен підняв руку.

— Я не хочу псувати момент, але якщо йдеться про пошуки зниклого картографа, шторми, то я мушу бути присутній.

Сухоброд повільно закрив зошит.

— Я категорично проти будь-якого необґрунтованого походу невідомими дорогами.

— Ніхто не здивований, — сказала Варра.

— Саме тому, — продовжив він, — і я мушу піти.

Руда кліпнула.

— Добровільно?

— Я цього не казав. Я сказав “мушу”.

Ліорен схилив голову.

— Чому?

Сухоброд випростався.

— Бо хтось встановити таблички там, де зазвичай помирають через відсутність табличок.

— Тобто всюди, — сказала Руда.

— Масштаб роботи жахливий.

Морен відкрив очі.

— Я теж піду.

— Ти не мусиш, — сказала Варра.

— Ніхто не мусить.

— То чому?

Морен подивився на срібну кістку над баром.

— Бо деякі двері не треба залишати без тих, хто знає, як їх закривати. 

Хазяїн дуже повільно обвів усіх поглядом.

— Ви нікуди не йдете.

— Ми ще навіть не знаємо, куди, — сказала Руда.

Варра відійшла від вікна.

— Ти не зупиниш мене.

— Зупиню.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Хочеш спробувати?

У таверні стало дуже тихо, хазяїн і Варра дивилися одне на одного довго.

— Ти чекала його не для того, щоб піти померти вслід за ним, — сказав хазяїн.

Варра всміхнулася.

— А ти ховаєшся за баром.

Це було дуже неввічливо, але влучно.

— Деякі двері не треба відкривати, — сказав він.

Срібна кістка над баром клацнула.

Хазяїн заплющив очі.

— Запізно, — сказав він.

Варра завмерла.

— Для чого?

Він відкрив очі й подивився на двері. За вікном щось змінилося.

Туман почав рухатися. Він розступався, ніби хтось йшов крізь нього. Двері таверни не відчинились одразу.

Спершу на них з’явилася біла сіль, потім запахло морем.

Але ж ти вже помітив так? То не був той запах з пісень. Тут пахло мокрим деревом, канатами, водоростями і навіть страхом. Ти ж помітив, що страх має особливий запах?

Сухоброд зблід, Варра зробила крок до дверей, а хазяїн сказав:

— Не відкривай.

Вона зупинилася.

— Чому?

— Бо двері й самі все знають.

Тоді ручка дуже повільно опустилась і двері відчинились. За ними виднівся ранок з тонкою смугою світла далеко на обрії. Такий, що приходить після  бурі.

На порозі стояв високий чоловік, у темному плащі. В одній руці він тримав тубус із картами. У другій — щось, загорнуте в чорну тканину. З-під тканини пробивалося слабке срібне світло.

Одне око в нього було сіре, друге — бурштинове.

Варра видихнула:

— Ілліан.

Чоловік кілька секунд просто дивився. Ніби звірявся з пам’яттю. А потім легко усміхнувся.

— Капітанко, — сказав він. — Ти досі обираєш найгірші місця для очікування.

Варра Сивошторма не бігла до чоловіків. Навіть якщо ті поверталися з неможливих доріг. Вона йшла чітко і дуже прямо.
Але коли підійшла, то вдарила кулаком у його плече.

Ілліан скривився.

— Я теж скучив.

— Це за Хребет Штормів.

— Справедливо.

Вона вдарила вдруге.

— Це за мовчання.

— Там було складно з поштою.

Третій удар був слабший.

— Це за те, що живий.

Вона схопила його за комір і притягнула до себе.

Поцілунок був не красивий. Тобто не такий, який хотілось би описувати бардам. Він був живий і дуже сердитий.

Ліорен дуже тихо прошепотів:

— Я не напишу про це.

Варра нарешті відпустила Ілліана, але не відійшла.

— Де ти був?

— Це довга історія.

— У нас ціла таверна історій.

Ілліан глянув через її плече на хазяїна. І стало зрозуміло: він прийшов не тільки до Варри.