Глава 8 Не чіпай чорного кота

У Срібній кістці чорний кіт жив стільки, скільки себе пам’ятала й ця таверна.

Хазяїн називав його просто:

— Кіт.

Його не можна було чіпати. Особливо якщо він сам підійде, та того вечора це правило нарешті порушили.

Двері відчинилися і за ними була звичайна ніч. До таверни зайшов чоловік у жовтих рукавичках.

Це вже мало всіх насторожити. Бо нормальна людина не носить жовті рукавички у дорозі між світами.

Чоловік був невисокий, круглий, доглянутий. Обличчя було рожеве, гладке й самовдоволене.

— Добрий вечір, — сказав він. — Я чув, тут приймають рідкісних гостей.

— Тут приймають платоспроможних, — відповів хазяїн.

Чоловік всміхнувся.

— З цим проблем не буде. Мене звати Лаврій Тонкошовк.

Він зняв плащ, під ним був темно-зелений камзол, розшитий срібними нитками. На поясі висів маленький футляр із чорного дерева. У кишені щось тихо дзенькнуло.

Ось тоді хазяїн перестав усміхатися навіть краєм рота.

— Що в футлярі? — спитав він.

Лаврій поклав руку на чорне дерево.

— Особиста річ. Мені казали, що тут висить справжня Срібна Кістка.

У таверні стало тихо.

Хазяїн витер руки рушником.

— Хто казав?

— Колекціонери говорять між собою.

— Колекціонери часто ще й крадуть між собою.

Лаврій підняв голову й подивився на кістку над баром.

Жадібно.

Він нарешті помітив кота.

Чорний кіт сидів на підвіконні й дивився на нього без жодного інтересу — найгірший котячий погляд.

— Який прекрасний звір, — сказав чоловік.

Хазяїн дуже тихо мовив:

— Не чіпай.

Лаврій повернувся до нього.

— Перепрошую?

— Кота не чіпати.

— Це просто кіт.

Хазяїн не рухався.

— Це не прохання, — сказав він.

— У вас дивна гостинність.

— У нас гостинна гостинність, коли гості дотримуються правил.

Лаврій засміявся.

— Я бачив драконів у клітках, — сказав він. — Купував зуби василісків. Тримав у руці сльозу сирени. Думаєте, я злякаюся кота?

— Так, — сказав хазяїн.

— І дарма.

Лаврій простягнув руку у жовтій рукавичці.

Ти, новий клієнте, можливо, очікував, що кіт зашипить, або подряпає. Чи раптом виросте до розміру корови.

Але кіт не зробив нічого такого, він дозволив себе торкнутися.

Лаврій провів рукою по його спині.

— Бачите? Просто кіт. — сказав він і відійшов. 

А його тінь залишилась сидіти біля підвіконня.

— О, — сказала Руда. — Гарно.

Лаврій озирнувся.

— Що це? — спитав Лаврій.

Тінь повернула до нього голову.

— Нарешті, — сказала вона його голосом. — Свіже повітря.

Ліорен видав захоплений звук.

— Ні, — сказали Руда й хазяїн одночасно.

— Але це ж…

— Ні.

Бард запхав слова назад у рот. Нелегко, але він таки впорався.

Лаврій зблід, а тінь посміхнулась. 

— А ти спершу скажи їм, навіщо прийшов.

— Мовчи.

— Я багато років мовчала.

Хазяїн підійшов до кота.

Кіт сидів і облизував лапу. Так, ніби нічого особливого не сталося.

— Я попереджав, — сказав хазяїн.

Лаврій повернувся до нього.

— Поверніть її.

— Ти її сам віддав.

— Я просто торкнувся кота!

Тінь Лаврія підвелася.

— Він прийшов по кістку, — сказала вона.

— Мовчи! — закричав Лаврій.

— Він має в футлярі складені двері.

Таверна скрипнула, а хазяїн став дуже спокійним.

— Складені двері? — спитав він.

Лаврій притис футляр до грудей.

— Це приватна власність.

Руда встала.

— Футляр на стіл.

Лаврій позадкував, а тінь кинулась до футляра і чоловік заверещав.

— Не чіпай!

— А ти кота чіпав, — сказала Руда. 

Футляр розкрився і з нього випали двері. Вони були розміром із долоню. Старі, темні, із залізною ручкою. Вони впали на підлогу, стукнули один раз і виросли до людського зросту.

Прямо посеред таверни.

Кіт перестав облизувати лапу, а хазяїн сказав:

— Не відчиняти.

Але двері відчинились самі і вели в коридор.

Вузький, довгий, із багатьма дверима з обох боків. У коридорі горіли лампи. Десь далеко лунали кроки. 

Із коридору витекла тінь.

Морен підвів руку і з його пальців посипалась чорна сіль. Руда витягла меч, а Ліорен схопив лютню.

Хазяїн дивився на кота.

— Ну?

кіт підійшов до дверей і сів.

Чужа тінь зупинилася.

Але з коридору кроки стали ближчими.

Лаврій Тонкошовк упав на коліна.

— Я не знав.

Тінь Лаврія повернулась до нього.

— Знав.

— Я думав, це просто прохід.

— Брехня.

— Мені сказали, що він веде до місця між дорогами.

— І ти вирішив принести двері в місце між дорогами, щоб що? — спитав хазяїн.

Лаврій мовчав і його тінь відповіла замість нього:

— Щоб винести кістку.

Срібна кістка над баром дзенькнула, а Лаврій закрив вуха.

Хазяїн зробив крок до нього.

— Хто дав тобі двері?

— Я не можу сказати.

— Можеш.

— Не можу! Я дав слово.

Тінь Лаврія раптом затремтіла і обернулась до коридору.

— Він іде.

За дверима у довгому коридорі лампи почали гаснути одна за одною.

Кіт вигнув спину.

Хазяїн різко сказав:

— Усі за бар.

З коридору показалась рука. У чорній рукавичці, зшитій не зі шкіри.

Але ти краще не питай, з чого.

Вона вчепилась в край дверей і ха нею з’явилося обличчя. Але повноцінним назвати його було важко. Там не було очей, тільки рот.

— Хазяїне, — сказало воно.

— У нас зачинено, — відповів хазяїн.

— Двері відчинені.

— Помилка персоналу.

— Я прийшов по ребро.

Руда повільно підняла меч, Варра потягнулась до саблі, яку майже ніколи не було видно. Морен прошепотів щось, і тіні біля його ніг завмерли,  мисливець на русалок вхопив сковорідку, а Ліорен з жалем оглянув свою лютню.