Глава 6 Некромант, який не вмів прощатися

Некромант сидів біля крайнього столу.

Ти вже бачив його раніше, новий клієнте. Такий чоловік, якого легко пропустити, якщо він сам цього захоче. А якщо не захоче — ти однаково вдаси, що пропустив. 

Бо є люди, на яких дивитися довго неввічливо не через етикет, а через інстинкт самозбереження.

Звали його Морен Каль.

Принаймні так він представився.

Морен був високий, із темним волоссям, перев’язаним чорною стрічкою. На його пальцях не було перснів. Це мало б бути дивно, бо некроманти люблять персні, різні амулети, кістяні печатки. А цей мав тільки старий шкіряний браслет на лівому зап’ясті.

І тонку білу нитку, зав’язану навколо безіменного пальця.

— Ти сьогодні зовсім тихий, — сказав Ліорен, не витримавши.

Морен підняв на нього очі.

— Я некромант.

Мисливець нахилився до Рудої, щоб тихо запитати:

— А він справді говорить з мертвими?

Руда знизала плечем.

— Всі в якісь моменти з ними говорять. Просто не всі отримують відповідь.

В одному з царств - діти досі співають лічилку про Морена Безостаннього. Хоча нема вже ні тих дітей, хто її вигадав, ні їх дітей. Та ти не звертай уваги, що я кажу, клієнте. Бо бувають співпадіння в іменах.

А бувають і ні. 

— Кажуть, — почав Ліорен обережно, що для нього було майже неприродним, — ти колись підняв ціле кладовище, бо не хотів прощатися.

Морен подивився на нього.

— Хто каже? — спитав Морен.

— Дехто.

— Люди багато базікають.

— То це неправда?

Морен взяв кухоль і покрутив у пальцях.

— Неправда, — сказав він. — Кладовище вже було підняте, коли я прийшов.

У таверні стало тихо.

Ось бачиш? Правильну історію варто просто почекати, вона сама прийде.

— А ти що зробив? — спитала Руда.

Морен всміхнувся невесело.

— Я намагався покласти його назад.

Хазяїн перестав різати хліб за стійкою.

— Розкажеш? — спитав він.

Морен подивився на нього довго.

— Ти ж знаєш, чим це закінчилося.

— Я знаю, чим закінчується більшість історій, — сказав хазяїн.

— Тоді навіщо?

Хазяїн поставив ніж на стіл.

— Щоб не нести їх самому

Морен зробив ковток.

— Добре, — сказав він. — Але це не весела історія.

Він подивився на вогонь і полум’я на мить потемніло.

— Це сталося в місті Глиняних Дзвонів, — сказав некромант.

Сухоброд трохи нахилив голову.

— Я чув про нього.

— Так, воно в ті часи ще стояло. Але місто мало таку назву не через звичайні дзвони. Його називали так через поховання. 

Там мертвих не клали в землю. Їх садили в глиняні дзвони.

Це були великі порожні посудини, зроблені з річкової глини, попелу й домішками кісткового пилу. Небіжчика всаджували всередину, спиною до стінки, руки складали на колінах, у рот вкладали монету, а на коліна клали предмет. Голку, якщо це була швачка. Ніж, якщо різник. Перо, якщо писар. Могли і камінь покласти, якщо людина за життя була так, що родичі не могли придумати, що ще покласти.

Потім дзвін закривали кришкою і ставили в некрополі.

Коли вітер проходив між рядами, глиняні дзвони гули.

Я прибув туди однієї далекої осені.

Осінь у Глиняних Дзвонах була підозріло охайною. Листя не гнило, калюжі не стояли, навіть бруду на дорогах було небагато. 

Це одразу не сподобалося мені. 

Мене викликала рада міста.

Загалом, некромантів із двох причин: або мертві роблять щось непристойне, або живі зробили щось непристойне з мертвими.

Друга причина трапляється частіше.

П’ятеро чекали мене у міській ратуші.

Бургомістр Сальвій — малий і круглий чоловік, жриця Ірма — висока і стара. Молодий писар Терен. Гробарка Міла. У Глиняних Дзвонах це була поважна посада. І дев’ятирічний хлопчик.

— Що тут забула дитина? — спитав я.

Бургомістр відкашлявся.

— Це Янек.

— Я не питав, як його звати.

— Він перший побачив.

— Що?

Хлопчик підняв на мене очі.

Діти, які бачили смерть зблизька, мають особливий погляд. 

— Мама прийшла додому, — сказав він.

У ратуші всі замовкли.

— Коли? — спитав я.

— Три ночі тому.

— Коли вона померла?

— Взимку.

— Ти впевнений, що це була вона?

Я сів навпроти хлопчика.

— Вона торкалась тебе?

— Ні.

— Увійшла в дім?

— Ні. Стояла за дверима.

— Що сказала?

Янек довго мовчав.

— Що їй холодно.

А яке основне правило? Мерці не мерзнуть.

— І це не єдиний випадок, — сказала Ірма.

Так я дізнався, що за останні сім ночей у Глиняних Дзвонах двадцять три померлі повернулися до своїх домів.

Вони стояли на порозі, стукали, кликали живих, просили відчинити, дати свічку, воду, хліб, предмети. Загалом, просили те, з чим їх не поховали.

— Хіба ви не кладете останній предмет у дзвін? — запитав я.

Гробарка Міла кивнула.

— Кладемо.

— Завжди?

Бургомістр поспішно втрутився:

— Бувають винятки. Бідні родини, пожежі, випадки, коли предмет втрачено…

— Мертві не повертаються через загублені речі, — сказав я.

— А через що повертаються?

— Через борги, насильство, поганий обряд, сильну прив’язку або дурість живих.

Бургомістр образився, але я це пережив.. Вони заселили мене в доміі для гостей біля некрополя. А того вечора до мене прийшла Міла. Та, що була гробаркою.

— Ви щось приховали в ратуші, — сказав я.

Я ніколи не бачив сенсу в оцьому плетінні красивих фраз. Коли ми будемо ходити по колу і так навіть за десять хвилин не доберемось до суті справи. 

— Бо бургомістр слухав.

Міла сіла навпроти мене й поклала на стіл маленький глиняний уламок.

Це була частина тутешнього поховального дзвона і на внутрішньому боці були подряпини.