Глава 5 Капітанка, що продала шторму своє ім’я

Морські історії мають одну неприємну властивість.

Вони починаються з фрази “та там нічого особливого не сталося”, а закінчуються не так, як ти міг здогадатись.

Капітанка Варра Сивошторма була високою жінкою. Її волосся було темне, коротко підрізане, з сивим пасмом біля правої скроні. На шиї висів тонкий ланцюжок із маленьким уламком бурштину. На руці виднілась стара морська мітка: якір, обплетений блискавкою. 

Мітка була така давня, що в одних портах її вважали знаком зниклої флотилії, в інших — тавром проклятих моряків. А деінде діти малювали її на стінах, коли гралися в піратів.

Діти люблять гратися в мертвих героїв.

Їм ніхто вчасно не пояснює, що мертві герої — це переважно мертві люди.

Варра пила ром.

Хазяїн не любив наливати ром людям, але Варрі наливав.

— Варро, — сказав Сухоброд, — а правда, що ти продала шторму своє ім’я?

Капітанка перестала чистити люльку.

Ось тут, новий клієнте, варто було б вдавати, що ти раптом зацікавився власним кухлем.

Бард, звісно, ожив.

— О, так. Я чув цю історію в п’яти варіантах.

— І всі були брехнею, — сказала Варра.

— У третьому ти закохалася в самого штормового князя.

— Це дуже нудно.

— У четвертому тебе прокляла ревнива сирена.

— Надто дешево звучить.

— У п’ятому ти втекла від весілля, вкравши корабель, нареченого і святковий пиріг.

Варра подумала.

— Ну, пиріг там справді був.

— Отже, п’ятий варіант найточніший?

— Ні. Тільки пиріг був хорошим.

Хазяїн поставив перед нею нову склянку рому.

— Розкажеш?

Варра підняла на нього очі.

— Ти ж знаєш цю історію.

— Я знаю багато історій.

Варра відкинулася на спинку стільця. Камін відбився в її очах.

— Усі кажуть, що я продала ім’я шторму за корабель, золото або славу, — сказала вона. — Люди люблять абсурдні причини.

Вона зробила ковток рому.

— Насправді я продала ім’я за людину. Тоді мене ще звали не Варрою Сивоштормою. Не питайте, як. Справжнє ім’я капітана знають не всі.

Команда знає прізвисько. Портові чиновники те, що написано в паперах. Коханці іноді те, що ти шепочеш у темряві. 

А море знає все.

Я була другою помічницею на “Ластівці з ножем”.

Так називався той корабель. Назва погана, я знаю. І ні, я її не вигадала.

“Ластівка з ножем” возила вантажі між Солоними островами, Узбережжям Синіх Скель і портом Велар. Переважно спеції, тканини, скло, іноді листи.

У Веларі я вперше побачила Ілліана.

— О, — сказав бард тихо.

Ілліан був картографом.

Не тим картографом, але не тим, про якого ви могли б подумати. Він не сидів в кімнаті і не малював карти звіряючись з книгами. 

Ні. 

Ілліан ходив у море, міряв течії, слухав старих лоцманів і завжди мав пальці в чорнилі.

Він був високий, худий, із темним волоссям, яке ніколи не лежало нормально. Одне око було сіре, інше — бурштинове. Кожен другий портовий дурень вважав своїм обов’язком спитати, чи бачить він одним оком майбутнє.

— Бачу, — відповідав він завжди. — У ньому ти нарешті запитаєш щось розумне.

То й нічого дивного, що мені він одразу не сподобався. Він стояв на причалі й сперечався з нашим капітаном про карту.

— Тут не може бути рифу, — казав капітан.

— Він там є, — відповідав Ілліан.

— Я ходжу цим маршрутом десять років.

— А риф, я підозрюю, лежить там ще довше.

— Ти натякаєш, що я не знаю моря?

Капітан назвав його чорнильним черв’яком.

Ілліан відповів, що краще бути черв’яком із картою, ніж капітаном з діркою замість мозку.

— Покажи карту, — сказала я.

Ілліан глянув на мене.

— А ти хто?

— Та, хто вміє читати.

Він всміхнувся, а я взяла карту.

Риф там справді був.

Я бачила його, бо не стояла тоді за штурвалом. Капітан не бачив, бо з часом, як це притаманно всім — почав покладатись не на море, а на свою пам’ять. А пам’ять — поганий порадник.

— Він слушно говорить, — сказала я.

Капітан подивився на мене так, ніби я щойно продала його матір піратам.

— Ти на чиєму боці?

— На боці корабля без дірки в днищі.

Ілліан засміявся.

Десь тоді він мені не сподобався трохи менше.

Капітан, звісно, образився. Але маршрут таки змінив і через  два дні ми побачили риф. А капітан став вдавати, що завжди про нього знав.

Потім Ілліан прийшов у таверну “Солона щелепа”, де ми стояли на ночівлі, і поставив переді мною кухоль.

— За ціле днище, — сказав він.

— За картографа, який не втопив мій корабель, — відповіла я.

— Твій?

— Ну поки ні.

Він сів навпроти і ми проговорили до ранку.

Ні, ніякого кохання там не було. Чомусь люди в дешевих піснях надто швидко говорять про кохання. 

Ми ж говорили про вітер, погані карти, порти, де не варто їсти устриць.

Він малював на столі пальцем лінії берегів, яких я не знала.

— Це де? — питала я.

— Крайня Західна дуга.

— Там немає проходу.

— Є.

— Усі карти кажуть, що немає.

— Всі карти брехали, але я це виправлю.

Він знову усміхнувся.

Ілліан знав течії, яких не було в королівських архівах. Знав, де чайки ніколи не сідають на воду. Знав старі назви вітрів. Знав, що шторм із південного заходу має терпіння, а північний — лютує багато. 

А ще він знав, що в порту Маррон не можна купувати червоні яблука, бо половина з них зачарована, а друга — просто кисла.

Я сказала, що він забагато знає.

Він відповів:

— А ти забагато вдаєш, що тобі байдуже.

Після цього я кинула в нього горіхом і шкода, що він ухилився.

Ми зустрічалися в різних портах. Спочатку ми обоє робили вигляд, що не спеціально.

“Ластівка з ножем” приходила в Велар — Ілліан був там, сперечався з лоцманом. Ми заходили на Солоні острови — він сидів на причалі й сушив карти. У Синіх Скель він раптом шукав старий маяк. У Марроні — випадково жив у таверні навпроти нашої.