Глава 4 Мисливець на русалок, який боявся води

У Срібній кістці було людно.

За одним столом сперечалися двоє купців, біля каміна Руда точила ніж і робила вигляд, що не слухає барда, який робив вигляд, що не складає про неї пісню. Капітанка курила люльку, хоча в таверні курити було заборонено. 

На табличці так і писало: “Не палити”. Нижче хтось дописав: “Особливо якщо ти вже горів”. Ще нижче інша рука приписала: “Це дискримінація магів вогню”.

У кутку сидів мисливець на русалок.

Худий, довгий, із гострим носом. На ньому був темний плащ, просочений якимось різким зіллям проти водяних чар і амулет у формі сушеної рибини.

Не питай.

У кожної професії є свої забобони. У мисливців на русалок їх просто більше, бо професія сама по собі звучить як поганий вибір.

Звали його Сухоброд.

— Сухоброд? — перепитав бард, коли вперше почув це ім’я. — Мисливець на русалок Сухоброд?

— Це родове прізвище, — сухо відповів той.

— Рід мав страх перед водою?

— Рід мав здоровий глузд.

Мисливець не любив, коли його називали боягузом.

Він взагалі багато чого не любив: воду, човни, жаб, спів русалок, некомпетентних замовників, героїв без договору, героїв із договором, бардів і тих, хто любив казати: “тут доволі мілко, чого ти?”.

Останніх він не любив особливо.

Бард схилився вперед.

— Друже мій сухопутний, я давно хотів спитати.

— Ні.

— Я ще не спитав.

— Я вже знаю.

— Як людина, яка боїться води, стала мисливцем на русалок?

У таверні стало весело тихо.

Як це? Ти неодмінно запитаєш.

От буває яка тиша? Скорботна, небезпечна, ніякова. А буває й така, коли всі нарешті дочекалися, що хтось поставить питання, яке інші боялись питати.

Сухоброд повільно повернув голову до барда.

— Я не боюся води.

Руда підняла очі, капітанка кашлянула в кулак.

Навіть хазяїн за баром перестав витирати стійку.

— Ти не боїшся води? — перепитав бард.

— Ні.

— Минулого тижня ти обійшов калюжу перед порогом через конюшню.

Сухоброд поправив комір.

— Я не боюся води. Я ставлюся до неї критично.

— Ти мисливець на русалок, — сказав бард.

— Так.

— Вони живуть у воді.

— І тому їх треба ловити на березі.

Руда відклала ніж.

— Цікаво.

— Нічого цікавого, — сказав мисливець. — Це професійна методика. На жаль, сучасні мисливці деградували. І тепер вони стрибають з гарпуном у воду. Ніхто не читав статистику смертності.

— У тебе є статистика смертності? — спитав мисливець із сусіднього столу.

Сухоброд глянув не дуже привітно.

— У мене є сім зошитів.

— Сім?

— Восьмий зіпсувала волога.

Хазяїн поставив перед ним миску м’яса.

— Розкажи їм уже, Сухоброде. Інакше наступним він заспіває про тебе.

Сухоброд випростався, відкашлявся, поставив кухоль рівно посеред столу й обвів усіх поглядом людини, яка зараз читатиме лекцію.

— Передусім, — сказав він, — треба уточнити терміни.

— О ні, — сказала Руда.

— О так, — сказав Сухоброд. — Без термінів нема порядку. Без порядку немає методики. Без методики люди лізуть у воду.

— Яка ж підступна стихія, — вставив бард.

Сухоброд проігнорував його.

— Русалка, — сказав він, — це не завжди істота з хвостом, прекрасним голосом і звичкою заманювати молодих чоловіків у воду. Це примітивне уявлення, поширене серед селян і авторів дешевих балад.

Бард вже було відкрив рот.

Сухоброд підняв палець.

— Я сказав “дешевих”.

Бард закрив рот.

— Русалки бувають річкові, озерні, морські, болотяні, колодязні, дощові, снігові, а одного разу мені довелося мати справу з русалкою, що жила в чайнику.

— У чайнику? — спитав мисливець із сусіднього столу.

— О, вона була дуже зла. Їй не подобалась м’ята.

— І ти її зловив?

— Ні. Ми уклали угоду. Вона перестала топити ложки, а я перестав сушити чайник на сонці.

— Мудро, — сказав хазяїн.

— Але моя найвідоміша справа сталася в селищі, яке називалося Мокрі Висілки.

— Ця назва якась підступна, — сказала капітанка.

— Усе, що містить слово “мокрі”, звучить так, — відповів Сухоброд. — І зазвичай не дарма.

Мокрі Висілки були не стільки селищем, скільки доказом, що люди здатні жити будь-де.. Будинки стояли на палях, дороги були з дощок, а ті були слизькі. Мости хиталися, у повітрі пахло рибою і мулом. Я  б ще додав, що там мені точно чувся запах розчарування. Але то не точно.

Мене викликала місцева рада.

— У нас русалки, — сказав перший староста.

— Вітаю, — відповів я. — Ви живете над річкою і болотом. Це було передбачувано.

— Русалки крадуть людей, — сказав другий староста.

— Яких саме?

Старости перезирнулися.

— Податкового інспектора Жвира, його помічника, двох човнярів, одного проповідника і нареченого Прудкої.

— Нареченого?

— Так, — сказала тітка Домна. — Але він повернувся.

— Живий?

— На жаль для Прудкої — так.

Прудка, яка сиділа в другому ряду, навіть не заперечила.

— А ще вони хотіли забрати церковний дзвін, — додав мельник без млина. — І вони співають вночі. Так співають, що чоловіки самі йдуть до води.

— Чоловіки завжди шукають, на що б списати власну дурість, — сказала староста.

Я попросив опис русалок і, на диво, отримав купу варіантів.

У першому русалки мали срібні хвости, зелені очі й співали голосами мертвих дружин. У другому — були схожі на мокрих кіз. У третьому — мали людські ноги й риб’ячі голови. У четвертому — взагалі були невидимі, але дуже голосно чавкали вночі.

— Хто бачив четвертий варіант? — спитав я.

— Климко.

— Де Климко?

— Його забрали русалки.

— Отже, не перевіримо.