Глава 3 Бард: балада про качку і сім дзвонів

Не всі історії в Срібній кістці починаються того ж вечора, коли закінчилась попередня.

Знаю, знаю. Ти вже влаштувався зручніше, щоб слухати, але ні.

Історії так не працюють.

Вони, як добрий ель, мають настоятися. Як борги — вирости з відсотками. Як старі прокляття — дочекатися слушного моменту й вилізти саме тоді, коли ти нарешті вирішив, що вже минулося.

Або чекають, доки хтось поставить дурне питання.

Того вечора за вікном не лив дощ. Натомість стояв туман. Чорний кіт сидів на підвіконні й дивився в туман так, ніби чекав когось.

Мисливець на русалок, який, на свою біду, сидів поруч з бардом, нахилився вперед.

— А правда, що тебе тричі прокляли за одну пісню?

У таверні стало тихо.

Бард повільно поклав руку на груди.

— Мене, — сказав він, — не прокляли. Мене вшанували.

— Тричі? — спитала капітанка.

— Видатних людей помічають частіше.

— За одну пісню?

— Пісня була справді надзвичайна.

— Вона була погана? — спитав мисливець.

Бард повернув до нього голову.

— Юначе, я можу пробачити невігластво, чи поганий смак. Але я не пробачу образи мистецтва.

Він говорив легко і широко всміхався. Ніби весь світ був сценою, а всі довкола — публікою.

Але, знаєш, новенький, в дуже балакучих людей є одна проблема: іноді вони говорять не тому, що нічого приховувати, а тому, що приховувати доводиться забагато.

Люди взагалі люблять дурнів. Вони поруч із ними почуваються розумнішими.

А це, скажу тобі, дуже корисна річ, якщо ти сам не дурень.

Хазяїн, який саме ставив кухоль на стійку, посміхнувся.

— Розкажи вже, Ліорене. Поки вони самі не вигадали гіршу версію.

О, так. Його звали Ліорен.

Хоч сам він наполягав на повному титулі: Ліорен Видатний Поет Трьох Доріг, Улюбленець Оплесків, Скромний Скарб Музики та Несправедливо Недооцінений Бард.

У таверні його звали Синій Капелюх.

Ліорен підвівся, ніби йшов на сцену. Посунув стілець, сів на край стола, закинув ногу на табурет і поправив свою шляпу з пером.

— Почалось це, — сказав Ліорен, — у місті Сім Дзвонів.

— Нема такого міста, — сказав мисливець на русалок.

— Є, — відповів хазяїн.

Усі повернулися до нього.

— Було колись давно.

— Було? — перепитав мисливець.

— Він розповідає чи ти? — спитав хазяїн.

Мисливець одразу знайшов у своєму кухлі щось дуже цікаве.

Ліорен примружився на хазяїна.

— Ти бував у Семи Дзвонах?

— Я бував у багатьох місцях.

Ліорен театрально змахнув рукою.

— Отже, місто Сім Дзвонів. Я прибув туди в день Свята Ліхтарів. Не просто прибув. Я з’явився. Ви ж знаєте, як важливо створити перше враження. Прийти на заході сонця, у плащі, який розвівається навіть без вітру і з сонцем за спиною.

— Та ти впав із воза, — сказала Руда.

— Ти впав із воза? — перепитав мисливець.

— Я просто здійснив стрімкий вихід.

— Тобто впав.

— Дуже ви всі чіпляєтесь до землі. Так, тоді я впав із воза. Але зробив це гідно, як я вважаю.

Свято Ліхтарів у Семи Дзвонах було подією гучною і красивою.

Вулиці завісили паперовими ліхтарями. На кожному — писали бажання. Звісно, вони були дурними. Люди рідко пишуть розумні бажання. 

Один просив багатства. Другий — кохання. Третій — щоб сусідська коза перестала бігати під його вікнами. Останнє я не вважав дурним, кози бувають дуже хамовитими.

На центральній площі стояли сім веж. І у кожній був свій дзвін.

Казали, що колись ці дзвони захищали місто від тіней із боліт. Казали, якщо всі сім задзвонять одночасно, то навіть мертві втечуть. Казали взагалі багато чого. Люди люблять говорити про те, чого не знають і не бачили.

Мене запросили виступати на бенкеті барона Орвіна Лаґора.

Барон був чоловіком таким багатим, що навіть його собаки, дивились на бідняків з презирством. 

Він мав палац на пагорбі і доньку, яку збирався видати заміж за племінника радника короля.

Такі шлюби зазвичай називають політичними. Я називаю їх погано замаскованою торгівлею людьми.

— Мене запросили, — сказав Ліорен, притискаючи руку до серця, — бо я вже тоді мав певну славу.

— Тебе запросили, бо попередній бард втік, — сказав хазяїн.

Ліорен повільно повернувся до нього.

— Звідки ти…

— У Семи Дзвонах завжди погано платили музикантам.

— Попередній бард справді втік, — продовжив Ліорен. — Пізніше я зрозумів, що це була не боягузливість, а інстинкт самозбереження. На жаль, мій інстинкт самозбереження в ті роки був доволі слабко розвинений. 

Мені дали кімнату над кухнею. Хоча кімнатою це важко було назвати. Швидше комору зі скрипучим ліжком.

Першу дивину я помітив ввечері, коли спустився до кухні.

Там не було дітей.

Ти скажеш: “Ліорене, у палацовій кухні й не має бути дітей”. І я відповім: у нормальному місті під час свята діти є всюди. Вони крадуть пиріжки, тягнуть за рукави, бігають між столами, заважають дорослим. А тут — жодного. Ні на кухні, ні біля пекарні, ні на площі.

Тільки сотні ліхтарів із бажаннями.

Я запитав у куховарки.

— Діти де?

— Сплять.

— Всі?

— Свято довге.

— Зараз тільки вечір.

— Діти втомлюються.

— Від чого?

Вона подивилася на двері, на мене і знову на ті двері.

— Барде, — тихо сказала вона, — їжте, співайте і їдьте завтра зранку якнайшвидше.

Порада була гарна. А знаєте, що найчастіше трапляється з гарними порадами? Їх дають запізно і тим, хто не вміє ними користуватись.

Я не поїхав, не тому, що був героєм, мені просто мали заплатити після виступу.

Так, це не звучить благородно. Але якщо подумати, то більшість благородних вчинків починаються з дуже неблагородних причин.