Глава 2 Обпалений меч Рудої і ті, хто знає короткі дороги

Я ж казав: не дивись на меч.

Ох, ці нові клієнти. Завжди однаково. Скажеш їм “не дивись на меч” — вони одразу дивляться на меч.

Найманка сиділа біля вогню, закинувши одну ногу на лаву, і їла смажене м’ясо. На вигляд вона була і не стара й не молода, з тих людей, яких важко визначити за віком.

Волосся в неї було заплетене в тугу косу, на шиї висів мідний жетон найманської гільдії — старий, потертий, із гербом, який подекуди ще малюють на прапорах, та в інших місцях вже знаходять тільки на могильних плитах.  

А біля стіни стояв меч.

Лезо було чорне майже до руків’я, ніби його довго тримали у вогні. Край клинка світився тьмяно-червоним, як жарина під попелом.

— Він справді обпалений? — не витримав хтось із дальнього столу.

Найманка повільно підняла очі.

— Ні, — сказала вона. — Я щоранку фарбую його для краси.

Хтось нервово засміявся, а хазяїн поставив перед нею новий кухоль.

— Не лякай гостей, Руда.

— Я не лякаю, — сказала вона. — Я виховую. 

О, так. Її звали Руда.

Хоча це не мало ніякого стосунку до її волосся. Воно в неї було майже чорне. Але тут, в таверні, прізвиська рідко мають відношення до правди. 

— То розкажеш ? — запитав бард у синьому капелюсі. — Про демона.

— Ні.

— Про замок?

— Тим паче ні.

— Кажуть, — протягнув він, — ти спалила пів замку, бо хтось назвав тебе дівчинкою.

Руда повільно поклала ніж на стіл.

— А хто каже?

Бард показав на мисливця на русалок.

Мисливець на русалок зблід так швидко, що навіть русалки, десь там у воді відчули за нього сором.

— Я сказав “можливо”, — пискнув він.

— Ні, — сказала Руда. — Ти сказав “точно”. Я це чула.

— Я сидів за три столи від тебе!

— У мене добрий слух.

Вона взяла кухоль, зробила кілька ковтків і глянула на вогонь.

Полум’я відбилося в її очах. На мить здалося, що меч біля стіни теж ворухнувся.

— Гаразд, — сказала Руда. — Розкажу. Але якщо хтось вставить пісню посеред моєї історії, я вставлю йому табурет, кудись дуже глибоко.

Бард ображено притиснув до грудей лютню.

— Мистецтво не можна переслідувати.

Хазяїн усміхнувся, витираючи кухоль, а Руда сперлась ліктем на стіл і обвела оточуючих пильним поглядом.

— Було це давно. Звісно, не так давно, як люблять казати, коли хочуть набити собі ціну. Просто достатньо давно, щоб половина учасників уже померла, а друга половина навчилась брехати краще, ніж тоді.

Тоді я ще брала дешеві замовлення.

Не дивіться так на мене. Всі ми колись були дурними, голодними і молодими. Іноді всі три біди сходяться разом. Найгірше, коли ти думаєш, що маєш принципи. Принципи дуже швидко тікають, коли в тебе в кишені три мідяки, а в шлунку тільки вітер.

Отже, прийшов до мене чоловік у підозріло хорошому плащі.

— Мені потрібен супровід, — сказав він.

— Усім потрібен, — сказала я. — Комусь до міста, комусь і до могили. Вам куди?

Він не засміявся. Певно, це вже був перший поганий знак. Люди, які не сміються з поганих жартів найманців, або дуже серйозні, або дуже небезпечні, або просто не мають уяви. Останні найгірші з усіх.

— До замку святого Релія, — сказав він.

Один із гостей у таверні тихо поставив кухоль на стіл.

Ти цього міг і не помітити, новий клієнте. Але у нього на руці був перстень з тим самим знаком, що колись висів над брамою Релія. Тільки замку того вже давно немає. І брами немає. І людей, які пам’ятають, як вона падала, теж начебто не мало б бути. 

— Я тоді мало не погодилася одразу, — продовжила вона. — Замок святого Релія був недалеко, дорога непогана, бандитів там вішали швидше, ніж ті встигали ними стати. Робота була дні на два, а гроші за неї аж надто пристойні. 

— Що веземо? — запитала я чисто, щоб не виглядати такою голодною.

— Скриню.

На цьому моменті треба було встати, схопити свої скарби й піти подалі.

Запам’ятайте: якщо замовник каже про багаж і не уточнює, що в ньому, треба або підняти ціну втричі, або вдарити його по голові й зникнути. Я не зробила ні першого, ні другого. Бо, повторюю, була молода, голодна й мала якісь принципи.  

На рідкість гидотна суміш. 

— Що в скрині?

— Реліквія.

— Яка?

— Свята.

— І наскільки свята?

— Дуже.

— Вона кусається?

Він чомусь образився на це просте питання.

І знову це був поганий знак. Хороші реліквії ніколи не кусаються. Погані — так. І їхні власники, напевно, також.

Але він заплатив наперед половину. Сріблом, я його перевірила зубами. Не те, щоб я взагалі розуміла, яке те срібло має бути на смак чи як кусатись. Може там тоді техніка спеціальна була. Але просто всі тоді так робили й виглядали при цьому дуже досвідченими. От і я не могла виглядати гірше.

Так я й опинилася в компанії трьох людей, яких краще було б ніколи не знати.

Перший — той самий чоловік у плащі. Звали його лордом Береном. Він аж дуже вже гордився своїм іменем.

Другий — священник. Отець Мальвій. Маленький, круглий, весь час пітнів і повторював, що все під контролем. 

Третім був хлопець на ім’я Тіль.

Він пристав до нас біля мосту так, ніби ми на нього чекали. Худий, у куртці на два розміри більшій, з рудим волоссям, веснянками й списом у руках. На списі, здається, іржі вже було більше, ніж самого заліза. 

— Я провідник, — сказав він.

Я подивилася на нього. Потім на спис. Потім знову на нього. 

— Ти ж просто дитина, — здивувалась тоді я.

— Мені сімнадцять.

Він широко усміхнувся.

Знаєте таких людей? Їм кажеш: “Не лізь у яму, там щось шипить”, а вони вже в цей час по пояс у ямі. Тіль був саме такий. 

— Я знаю коротку дорогу, — сказав він.

— Діти часто знають короткі дороги прямо в халепу. 

Ось тут, треба було розвернутися. Зазвичай короткі дороги ведуть або в болото, або в засідку. Але я, звісно, проігнорувала свій внутрішній голос.