Глава 1 Пролог: Правда псує хороші історії

Якщо ти колись заблукаєш між трьома дорогами, ніколи не йди ліворуч.

Ліворуч болото і жаба, яка вважає себе щонайменше справжнісіньким герцогом. Не питай, вона сама це охоче всім розповідає. І чомусь дуже наполегливо просить її поцілувати. Але я точно кажу — воно того не вартує.

Та й праворуч теж не варто. Там ліс, у лісі вовки, а серед тих вовків бігає один, що захотів стати поетом, а це, скажу я, значно гірше за звичайних вовків. Звичайний вовк просто хоче тебе з’їсти. А цей спочатку читає свою поезію. Може статись так, що віддаси ти кінці значно швидше, ніж хтось встигне тебе вкусити.

Тож лишається шлях прямо, де дорога ніби зникає в густому білому тумані.

Якщо пощастить, ти знайдеш таверну.

Якщо не пощастить — таверна знайде тебе сама.

Зрештою, всі дороги рано чи пізно приводять туди, куди їм заманеться. Люди просто люблять думати, що це вони обирають свій шлях. Але дороги часто це заперечують.

Вітаю в Срібній кістці!

Гарна назва, правда? 

А, краще не питати одразу, звідки вона взялася. Нові гості завжди питають. Потім хтось починає пояснювати, хтось обов'язково збреше, хтось буде сперечатись,а інший дістане карту, але карта завжди бреше. 

Картографи, звісно, ображаються, коли їм про це кажеш. Вони кричать, лаються і неодмінно тицятимуть своїми пальцями. Але ніхто не покаже тобі Срібну кістку, якщо таверна сама цього не захоче. А вона, як і більшість старезних будівель, хоче не завжди. 

До того ж, карти тут швидко псуються. Одні можуть показати гори, що ще не виросли, другі — королівства, що давно не існують, треті — міста, що ще не побудували.

А ще в кінці обов’язково виявляється, що один із присутніх або був там особисто, або клянеться, що його дядько таки точно був там особисто. Дядьки у легендах взагалі небезпечні створіння. Вони були всюди, знали все в усіх і тримали якогось дракона за хвіст, поки герой підтягував свої штани чи шукав меч.

Всередині завжди тепло, шумно і пахне смаженим м’ясом та елем. Але кажу тобі: про його склад краще не знати. Просто деякі знання псують апетит. 

Над баром висіла кістка.

Срібна, схожа чи то на ребро велетня, чи то на уламок крила, чи ще на бозна-що. Вона не була прикрасою, та й не могла нею бути, якщо говорити правду. Але так у пристойних місцях чинять із небезпечними речами: вішають на видному місці, протирають від пилу, але ретельно приглядають одним оком. А може, й двома. 

Ні, ніхто точно не знає, чия вона.

А ті, хто знає, зазвичай роблять вигляд, що не знають. Це дуже популярна звичка серед тих, хто хоче прожити довше. Рекомендую й тобі.

Стіни були завішані різною всячиною: десь висіли щити, зламані мечі, трохи подалі — флейта, чомусь закована в кайданки. А там, де погляд чіплявся сам собою, висіла табличка з текстом: “Не укладайте угоди після другого кухля”. Нижче хтось кривенько зробив приписку: “Та й після третього теж”. 

Під кісткою стояв хазяїн.

— Досить витріщатися на кістку, — каже хазяїн. — Вона й так про себе вже забагато думає. 

На перший погляд, це був звичайний шинкар. Якщо, звісно, у твоєму житті звичайні шинкарі бувають такі кремезні. З темним волоссям, що вже сріблилося біля скронь, і шрамом на руці, залишеним чиїмись зубами.

Багатьма дуже мотивованими зубами.

— Плащ на гак, меч не діставати, — сказав хазяїн. — Якщо в мішку є щось живе — попередь одразу. Якщо мертве — тим паче. Якщо щось середнє, то сядеш біля некроманта. Він сьогодні доволі сумний, йому буде цікаво.  

О, ти мовчиш?

Розумно.

Багато хто в цій таверні шкодував, що не почав свою першу розмову саме з мовчання.

— Як нічого в сумці немає, то сідай ближче до вогню, бо з тебе тече вода так, ніби тебе щойно з озера витягнули. Хоча, якщо й справді витягнули, то не потрібно розповідати одразу. Сьогодні у нас уже був один водяник, я ще переварюю ту історію. 

Він поставив на стійку кухоль елю. 

— Перший кухоль для нових гостей — за пів ціни, — сказав хазяїн. — Другий кухоль за повну вартість, а от третій — на твою відповідальність. Після нього деякі починають розповідати правду, а це в нас не заохочується. 

Чому, питаєш ти?

О, я розумію, чому таке питання виникло.

Але правда псує хороші історії. І отут, новий клієнте, тобі треба зрозуміти головне: в Срібну кістку не приходять пити чи шукати правду.

Сюди приходять згадувати те, що краще було б забути.

Приносять мечі, що втратили власників, прокляття, до яких не дали інструкцій, і легенди, які надто залежались у скринях.

І добре, що ти зайняв місце. Бо в Срібній кістці місця розлітаються, як гарячі пиріжки. Особливо сьогодні, коли за вікном лиє як з відра, а вітер не вщухає. Обов’язково знайдеться хтось, хто подивиться довгим поглядом на вогонь і скаже:

“А от колись…”

І тоді все.

Назад дороги нема.

Бо історії в цій таверні не просто розповідають. Їх проживають, вони оживають та сідають разом з вами біля вогню, або випивають твій ель. А деякі, повір, краще було б зовсім не будити. 

Але про це потім. Зараз тримай свій кухоль міцніше. 

У цій таверні кожен має історію. І стара мітла в кутку теж. Вона колись служила при дворі й досі вважає себе вищою за інші швабри. 

Далі бард у синьому капелюсі. Його тричі прокляли за одну пісню. Це звучить дивно, допоки не почуєш пісню. Тоді з’являється ризик, що бард відхопить і четверте до купи.

А ще там далі мисливець на русалок. Він боїться води. Так, ми теж вважаємо, що він обрав професію не найкраще, але хто ми такі, щоб судити? У кожного свій шлях до ганьби.