Розділ 22 "Панацея?"

Альбінові камені – сім уламків артефакта, колись створеного Альбіном Світлим. Цей артефакт являв собою амулет, котрий сильно збільшував магічні здібності носія. Після того, як під час війни амулет був розбитий, його уламки певний час намагалися використовувати так само, але вони загубили свої минулі магічні властивості, та натомість вони могли значно підсилювати закляття або зілля, при правильному використанні. Після війни уламки залишили в скарбниці Надсвіту, адже саме під час битви в цьому світі амулет було розбито.

Тепер Ліз, у супроводі двох магів, крокувала гвинтовими сходами в скарбницю за каменями. Вона, як звичайна істота, не знала де вони зберігаються, на відміну від вузького кола людей. Їй пощастило, що саме ті два маги, котрі охороняли Храм були з цього кола.

Ліз та маги підійшли до великих дверей, що були зроблені зі звичайного, на перший погляд дерева, та насправді, воно було спеціально зроблене для захисту від магії і відбивало усі закляття.

 - Пані Форест, - звернувся один, - ключ від скарбниці, будь ласка.

 - Так, зараз.

Ліз полізла в кишеню і дістала дивної форми предмет. З першого погляду, він не був схожий на ключ, і в певному сенсі це так і було. Ключ вставлявся в спеціальну формочку, а не щілину. Спочатку може здатися, ніби цей ключ доволі легко підробити, але насправді зробити це, не володіючи магією дублікації, майже не можливо. Справа в тому, що ключ виготовлений зі спеціального матеріалу, який дуже важко дістати, та наповнений магією в певнії кількості. Не знаючи, яка магія та скільки її в середині ключа, відкрити двері неможливо – вони відчиняються лише, відчувши стільки магії, стільки потрібно, з ключа певної форми.

Ліз вставила ключ в форму, після чого магія потекла по деревині дверей. Спеціальне покриття, яке було нанесено на двері, замінювало колір магії, щоб неможливо було дізнатися її вид, але попри це, видовище все одно було заворожуюче. Сріблясті струмки магії, що розтікаються по дверях лініями, наче вода, що тече засохлим руслом.

Процес закінчився і маги відчинили двері. Ліз забрала ключ і зайшла за ними. Її очам відкрилася кругла кімната, посередині котрої колом стояли сім колон. Сама кімната була доволі бідною на інтер’єр: невеликий ордер тягнувся попід стелею, ніші в стінах, які, схоже, були призначені для статуй, порожнювали. Від кімнати відходили чотири коридори, котрі були не освітленими, через що побачити їх оформлення було неможливо.

Ліз була здивована, що вхідна кімната скарбниці була так скромно оформлена, наче тут нещодавно побували зміїні розбійники і все винесли. Маги, побачивши здивування в очах Ліз, сказали їй:

 - В цій кімнаті з моменту її будівництва нічого не змінювали, крім того, що винесли статуї. Спочатку, як ви, можливо, знаєте, це підземелля планувалося, як ще одне укріплення, у разі ведення бойових дій на території Монтейну, але, слава Богу, цього не відбулося, тому, після завершення війни, було перероблене у скарбницю.

Так, Ліз це знала, на нудних уроках пані Флоренсії по історії Надсвіту це розповідали. Єдине, що їй подобалося на них, це тема про всілякі підземні ходи чи сховки. Але про це рідко розповідали, і взагалі, пані Флоренсія завжди чомусь чіплялася до Ліз. Цікаво, чи знала вона, що колись ця дівчина стане тою, хто майже повністю приборкав Дикий Ліс?

 - Пані Форест, пройдімо за нами. – сказав маг і пішов в третій коридор.

 - А світло...?

 - Не переймайтесь, зараз.

Маги засвітили ліхтарі в коридорі і Ліз побачила чорні стіни з полірованого арканового каменю. Як можна було здогадатися, це була однією з мір захисту, щоб будь-хто, хто ввірвався в це укріплення, не міг користуватися своєю магією.

 - Нам направо. – сказав маг, різко зупинившись.

 - Але ж тут стінка? – не зрозуміла Ліз.

Маг лише посміхнувся і щось начаклував. Тепер Ліз зрозуміла, що на скарбницю якимось чином було накладене закляття ілюзії, але як? Це ж наскільки потрібно бути сильним, щоб накласти ілюзію на споруду з арканового каменю! Хіба що, аркановий камінь це не ще одна ілюзія...

Ліз провела рукою по стіні. Та ні, наче справжній.

 - Не відставайте. – гукнув один з магів попереду.

Попереду була розвилка, Ліз повернула направо за магами. Через кілька хвилин і розвилок, Ліз потрапила до круглої кімнати, в якій стояло сім статуй.

«Любив же архітектор кола» - подумала Ліз.

Статуї тримали в своїх руках, на перший погляд, звичайні камені. Звісно ж, це були Альбінові камені. Ліз підійшла до однієї статуї, над якою був вигравіюваний знак Тенетії, і піднесла до неї ключ. Статуя стала чорною і Ліз забрала камінь. Їй ще при вході пояснили, що для того, щоб забрати будь-який артефакт зі скарбниці, потрібно піднести до постамента ключ. Це було однією з мір безпеки, щоб ніхто не вкрав артефакт.

 - Все, пішли наверх. – сказала Ліз, ховаючи камінь в кишеню.

Коли вони вийшли зі скарбниці, Ліз наказала магам піти запитати у пана Салима, чи закінчив він хоч з одним закляттям. Вона розуміла, що чотирьох годин дуже мало для чотирьох заклять, але сподівалася, що досвідченість пана Салима зіграє свою роль.

Сама Ліз пішла до Арининого дому. Біля нього знаходилася невелика ділянка, на якій розташовувалися всі потрібні для відьом речі: піч, місце для креслення символів, книги зіллєваріння та заклинань тощо. Це було зроблено в рамках минулорічного конкурсу на найкраще доповнення міста і, до речі, ця ділянка виграла в ньому. Що цікаво, придумана та зроблена вона була дівчинкою п’ятнадцяти років.

Ліз підійшла до ділянки і спробувала придумати приблизну структуру закляття. Що воно має робити? Якщо істоти дуже чуйкі до темної магії, тоді логічно, що потрібно просто атакувати їх темрявою. Але як так зробити, щоб вона не завдавала шкоди іншим? Магія темряви була дуже неконтрольованою для інших істот, крім гулонів, тому просто зробити темне атакуюче закляття, що буде підсилене Альбіновими каменями, не вийде. Потрібно щось інше.