Амелія Гейвуд нахилилася до вікна автівки, щоб обійняти татка.

— Слухайся маму й бабусю, — мовив він. — І пам’ятай: якщо не можеш бути досконалою…

— …будь обережною! — доказала Амелія, і вони засміялися — прощаючись із донькою, тато завжди це повторював.

Дівчинка досі не звикла, що тепер вони живуть окремо. Після розлучення тато залишився в їхньому старому помешканні в Йорку, а Амелія з мамою переїхали до маленького містечка, де жила бабуся.

Батько погладив донечку по довгому світлому волоссю.

— Побачимося наступної суботи, — пообіцяв він. — Щасти тобі! А в школі все буде гаразд.

Від думки, що завтра перший навчальний день у новій школі, в Амелії аж у животі замлоїло.

Тато поїхав, а дівчинка пішла до червоних дверей її нової домівки. Біля ґанку росло деревце ґлоду. У годівничці, причепленій до гілки, порпався дрізд. Навколо клумби з лавандою жадібно гули бджоли. Після вихідних, проведених у гамірному Йорку, повному залюднених вуличок і крамниць, життя на природі здавалося дивним. Амелія обережно прослизнула крізь вхідні двері, аби не налякати птаха, й попрямувала до кухні.

Там бабуся прибирала чайний посуд, а мама сиділа за столом і нарізала овочі. Дівчинку зустріли посмішками, й Амелія теж усміхнулась у відповідь. Мама й бабуся зовні дуже схожі, тільки бабусине волосся коротке й охайно підстрижене, а мамине — довге, як у донечки. Проте в обох блакитні очі так само сяють жартівливим теплом. «У мене теж очі блакитні, — подумала дівчинка. — І тато завжди каже, що я дуже схожа на матусю».

— Як минули вихідні? — запитала мама. — Здається, ви з татом чудово провели час.

— Було справді класно, — відповіла Амелія. — Ми таке кіно подивилися! Проте я сумувала за Велфордом і думала про кошенят.

Вони з Семом у його гаражі знайшли новонароджених кошеняток-сиріток. Невдовзі пощастило відшукати їхню маму-кицьку і возз’єднати маленьку родину. Котячу сім’ю залишили в «Ковчегу» під наглядом ветеринарів, доки малята не зміцніють.

— Можна я піду їх провідати? — запитала дівчинка. — А дорогою завітаю до Сема — раптом він теж захоче піти.

— Тобі не треба заходити до нього, — зауважила бабуся, глянувши у вікно. — Твій друг уже тут!

Амелія всміхнулася і теж крізь вікно побачила, як Сем і його маленький тер’єрчик Мак заходять на подвір’я. Дівчинка поквапилася відчинити їм двері. Песик радісно підскочив до неї, щасливо дзявкаючи і махаючи хвостиком.

— Привіт, Семе! Привіт, Маку! — вигукнула вона й нахилилася почухати песика за вушками.

— Гей, Амеліє! — темні очі хлопчика захоплено сяяли. — Мак, мабуть, сумував за тобою. Хочеш сходити з нами до кошенят?

— Авжеж! — засміялась у відповідь дівчинка. — Вже не можу дочекатись, аби знову навідатися до «Ковчега»!